Собачьи бега (Рус)

На днях мы вместе с коллегами ходили на собачьи бега. Это достаточно распространенная в Англии забава и народ от этого просто тащится. Правда мы поехали на «стадион» в соседнем городе Сандерленд. Билеты нам каким-то чудом достались на шару. Плюс нам полагалось бесплатно бокал пива (ну я конечно же выбрала Newcastle brown ale) и порция местной экзотики – «пирог и горох». Ну пирог еще куда ни шло (типа наших беляшей, но другое тесто и форма другая), но горох меня убил...

Народ тоже был более чем интересный – типичные представители местного «среднего рабочего класса». Лица интеллектом особенно не обезображенные, все еле одетые (по местной традиции, как я уже писала), а если и одеты, то довольно одинаково. Все много пьют и курят. Короче представте себе день Киева (или день Независимости) на Майдане в 21:00 – обстановка и публика приблизительно такая же.

Я вот все думаю: что будут делать все эти заведения с 1 июля, когда в стране официально вступает в силу полный запрет на курение в общественных местах? Многие «мужские клубы» - наследие индустриалной Англии - уже объявили о скором закрытии, поскольку «клиент не созрел» к тусовке без табака.

Что касается собачих бегов, то если бы мы поехали туда просто вдвоем с Данком, то мы бы там себя чувствовали абсолютно не в своей тарелке. А так, с компанией похожих на тебя людей все не так уж страшно. К тому же сам процесс довольно интересный, даже для таких абсолютно неазартных людей как мы. Правда мы ничего не выграли, но зато не проиграли. Все деньги в конце «отбили», что очень приятно. Кстати, ставки очень скромные – можно начинать с 1 фунта (10 гривень), правда рассчитывать на большой выигрыш в такой ситуации наивно.

Наблюдая за фанатами собачих бегов, я не могла не сравнивать их с посетителями королевских скачек в Аскоте на этой неделе. И дело даже не в шляпах - контраст просто разительный. Так что кому что: кому собаки (подешевле), а кому лошади (очень подороже).

Welcome back to USSR! (Eng)

Couple of days ago I went for the meeting in the city council of Newcastle. This experience made me to recall the best examples of Soviet architecture and contemporary bureaucracy in Ukraine. I will begin with one interesting fact. The building of the city council which is called Civic Centre has a very picturesque nickname – Kremlin. And I can understand why.

The architecture of the building reminds us about the era of 60-80s when architects were wildly expressing their vision of the future in the concrete and glass. To be fair the building is not that horrible. But is reminded me several masterpieces back in Ukraine, especially impressive ‘Sovmin’ complex in Kharkiv. Actually central registry office in Kyiv where we had our wedding has many in common with it as well. Impressive territory around, traditional ‘prohodnaya’ (main entrance), long wide corridors with red carpets, wooden doors, same design of the reception and office of the mayor (actually of the chief executive of the council, but I will not go into detail of explaining the structure of the local government just yet!).

But most amazing that even the officials moving across the corridors reminded me of those I’ve seen in Lviv or Poltava oblast state administrations… I just don’t know – maybe the nature of the work has deep impact on your appearance regardless the country of residence?

The meeting with the officials proved that they have concerns and vision similar to those of their Ukrainian colleagues. Forget about open-mindedness, independence and strong expertise – welcome bureaucracy, stubbornness, ‘I know the best’ and ‘Oh God, what journalists will tell tomorrow’. Does it remind you anything? It does to me.

So, all in all I feel less and less alien here and the local government culture has important role to play in this assimilation. As well as architecture J

However there is one absolutely fantastic and exotic fact about this building – in the surrounding park lives big colony of rabbits! Actually they behave like squirrels or ducks in St. James park, but they are rabbits near the city council! My mum when saw them refused to believe that these are wild animals and believes that somebody must put them near the centre for some purpose (tourist attraction obviously). But in fact it’s true – they live there absolutely benevolently. Just cool! Maybe they like architecture?

Грінвіч (Укр)

Я нарешті задовольнила свою мрію дитинства – побувати у Королевській Грінвічській обсерваторії. Скільки разів я бувала в Лондоні, стільки разів я хотіла це зробити. Однак завжди щось ставало на заваді: не було часу, забагато роботи, забагато інших планів і це ніколи не потрапляло у «трійку пріоритетів», яка завжди зі мною. Однак на минулі вихідні ми це зробили.

Субота видалася сонячна і тепла, народу в містечку і парку було море. До речі, Грінвіч знаменитий не лише меридіаном і обсерваторією, але й морською академією, музеєм, парком і чудовим ринком. Сама обсерваторія знаходиться на пагорбі, з якого відкривається чудовий краєвид на східну частину міста, включаючи «собачий острів» (верфі Канарі) та Сіті. Це саме по собі дуже прикольно, оскільки місто досить «нерельєфне» і тому тут порівняно рідко зустрічаються панорамні точки із гарним краєвидом.

Однак все що було всередині обсерваторії вразило мене з двох боків: морем туристів, які створювали справжні корки при перегляді експозиції, і просто фантастичною експозицією. Вона однак досить технічна: порівняно невелике приміщення просто «тріщить по швах» від різноманітних приладів: астрономічних, навігаційних, хронометрів, електроніки. Звичайно все це дуже технічно і пояснення, хоча і орієнтовані на «широкого глядача», без сумніву були незрозумілі більшості відвідувачів. Однак вони цим не переймалися, оскільки головна річ у Грінвічі – це сфотографувалися на меридіані (одна нога тут, інша там) і написати друзям і рідним «я на нульовому»! Ми не зробили ні те, ні інше.

Однак вразило мене не це. Будучи географом і знаючи більшість речей про паралелі і меридіани, мене вразив ступінь викладу і історичного контексту речей, які до цього часу для мене були досить технічними. А прив’язка винаходів точного кишенькового годинника і детальної карти зоряного неба до комерційних потреб Ост-індської компанії і вцілому безпеки Британії на морях і океанах просто феноменальна. Факт існування «бізнесу по продажу часу» був для мене новим і справив враження. Справа в тому, що до кінця ХІХ століття годинники були не досить точними – і лише один єдиний в обсерваторії вказував правильний час. Тому раз на тиждень представник родини Белвілів (інноваторів цього бізнесу) відвідував годинникові майстерні та комерційні підприємства із годинником, налаштованим на Грінвічський. Звичайно не безкоштовно - от такий був бізнес...

Від самого початку до обсерваторії ставилися, як до важливого державного проекту, і тому започаткували офіційну посаду королівського астронома, яка існує до сьогоднішнього дня. До неї додавався будинок (маленький), грошове утримання (незначне навіть за сучасними стандартами) і двоє помічників (один з яких той самий пан Белвіл). Більш того, бюджет на обладнання був просто відсутній, тому людина мала придбати існуючі прилади та інструменти (або замовити виготовлення до цього неіснуючих) власним коштом. Тому факт «виносу» всього обладнання дружиною першого астронома після його смерті, яий спочатку мене шокував, пізніше видався не таким вже й нелогічним...

Побут у королівського астронома, який кожну безхмарну ніч проводив спостерігаючи за зоряним небом, був скромний, хоча гості були знамениті і талановиті. Як наприклад сер Ісаак Ньютон, який до речі під час одного з візитів тупо «поцупив» незавершений рукопис королівського астронома і опублікував його, оскільки навіть попередні результати були вкрай важливі для його досліджень. Останній просто оскаженів і викупив більшість копій, спаливши їх після цього. І яка, ви запитаєте, в біса інтелектуальна власність?

Три сестры (Рус)

Не зря говорят, что вдали от родины начинаешь делать вещи, которые всегда собираешся сделать дома, но никогда не хватает времени или не доходят руки. Иногда это тоже дорого стоит...

В субботу мы были в театре –русская антреприза играла «Три сестры» Чехова. Играли прекрасно, без лишней истерики, как это иногда случается с постановками Чехова. Артисты были не первые звезды, но и не последние. Нашему человеку наиболее знакомо имя Нелли Уваровой, которая якобы не родилась красивой. Я не смотрела ни одной серии (в то время я все еще жила в Киеве, так что иноземный фактор не в счет), поэтому могла наблюдать ее неискаженными сериалом глазами. Должна сказать, что она очень неплохая драмматическая актриса (играла младшую сестру Ирину). Среди других были Александр Феклистов (Вершинин), которого я очень люблю, Ирина Гринева (Маша), которая очень отличается от своих ролей в современных сериалах, и Игорь Ясулович (Ферапонт).

Мы получили массу удовольствия. Во многом благодаря тому, что были одними из немногих, кто не должен был постоянно смотреть на субтитры. Смеялись громко где надо (Ну типа «Боже, вот это факт. Бальзак венчался в Бердичеве» - и кто в Ньюкасле знает где этот Бердичев?), поэму привлекали внимание. Плюс возвращение к извечному вопросу "русской души", которую сложно понять, и любимому занятию русской интеллигенции - пофилософствовать.

На самом деле мы и хотели обратить на себя внимание, руководствуясь практическими соображениями – встретиться с кем-нибудь из «наших». План был такой – громко говорим по-русски в антракте и обязательно кого-нибудь «подцепим». Так и случилось, мы познакомились с москвичкой Инной, которая живет здесь уже год, будучи замужем за джорди. Мы приятно пообщались и узнали, что в нашем городе даже есть «центр постсоветской жизни» - магазин «Самовар». Там продается «наша еда», можно поесть «наши блюда» в мини-кафе, есть газета и регулярные мероприятия. Так что надо будет наведаться, хотя больших иллюзий я не испытываю. Народ разный бывает.

И еще один момент – сходить на русский спектакль в Ньюкасле стоит на порядок дешевле, чем в Киеве. Парадокс, но факт.

Вот такая была «русская» суббота. Может театр Франка когда-нибудь к нам заедет?

Family traditions (Eng)

I watched local news today. As you imagine in UK, as in any other country, it is not about Iraq, interest rate being increased or visit of the President/Prime Minister to the US. It’s about murder in the local town, children in nursery being introduced to the exotic animals (like lizards) or rap song about daffodils to attract youth to the local not quite inspiring resort. I can see the point of making the news really local and cozy. But there was a bit of more astonishment today.

There was a story from the local church covering wedding ceremony. It was performed by the priest (woman by the way – sorry, but I still can’t get used to this), with all prescribed ceremonies, so everything looked fine. Except that the bride and groom were both of age of five… I first thought it’s some kind of play in the primary school. But not, it was in the church indeed: with the vowels, rings, veil, top hat, guests and stuff. There was reception afterwards with the cake and first dance. No champagne though – what a blow!

For me it was very unusual situation. The logic behind was that the modern children in UK don’t go to church; don’t know what it is for; what are the ceremonies to be performed in it. In order to bring them closer to the traditions they did this little ‘performance’ so the kids would see all the things their parents and grandparents were obliged to participate in their childhood.

Good and wise idea. But the way it was done really shocked me. Maybe because I am from different country? Actually in Ukraine religion was prohibited for 70 years and we are really re-discovering it now (so majority of people might not know all the ceremonies and rules). However it is in the blood or something. I just recall my younger cousins in Lviv being present at weddings and funerals (as well as baptizing, first communion, etc.) since the early years (I was deprived from that living in the capital of Soviet Ukraine). So luckily enough they don’t need this kind of lessons at school. I think this is a good illustration of the difference between the family dynamics and philosophies in our two countries.

Though it was the marriage without consequences – only for one day. They didn’t go for a honey moon… They didn’t even like each other (usual question ‘Do you like girls?’ – ‘No’; ‘Do you like boys?’ – ‘No’). The fact is that these kids will have really big story to tell from their childhood in several years time :-)

Встреча с кумиром (Рус)

У вас бывало когда-нибудь чувство полного офигения при виде рядом с собой человека, идеи которого были для вас "ну самыми-самыми", и говорил он прямо в точку, и который является светочем в вашей сфере деятельности, и индекс цитируемости у него просто зашкаливает (это сравнение для таких же шибанутых "науковцев", как и я).

Наверное именно такое чувство бывает у фаната 50 cent, когда он пожимает ему руку, или у пацана, фанатеющего от Динамо (Милана, Челси), встретившего Шеву на трамвайной становке (трудно представить), или у политолога, живо интересуещегося периодом распада СССР, который оказался рядом с попивающим чаек Горбачевым на конеференции в Чаттам хаус...

Вот приблизительно такое я испытала сегодня. Не буду говорит, что я встретила Мадонну, которая заскочила в Ньюкасл, или принца Гарри, скрывающегося от прессы. Я встретила человека, имя которого подавляющему большинству людей ничего не скажет, но который является одним из наиболее ярких ученых в сфере моих научных интересов. И меня реально прошибло...

Не знаю почему. В жизни провела много времени в обществе не самых мелких и не самых глупых людей (от посла до футболиста). Но когда встречаеш индуктора идей, за которые боролся с закостневевшей академией наук на протяжении долгих лет написания диссертации, теории и концепции которого являются абсолютно доступными в формате базового учебника студентам всех развитых стран, кроме нашей (мы ведь развитые), - это совсем другое дело.

Кроме того, он хорошо знает людей, которых хорошо знаю я (я люблю тебя, Польша!), испытывает живой интерес к моей стране и проектам, которые я нынче стараюсь воплотить в жизнь в славном городе Ньюкасле. Вот это совершенно потрясающее чувство. При этом ему не за 70 и он не страдает манией величия.

Простите за эти излияния, но в жизни каждого человека бывают такие моменты. Одно меня радует (и это должно радовать вас) - блоги еще не появились в тот период, когда я посетила концерт Стинга в Киеве по цене 100 у.е. за билетик. Восторг сравним, но написала бы я наверное половину романа. Вот что кумиры творят с людьми.

Музеї втрачених можливостей (Укр)

Так сталося, що я люблю подорожувати. Байдуже де - в Україні, Англії, Європі, чи десь подалі. Сам процес руху в просторі мені подобається. Данк вважає, що це навіть занадто. Але справа не в моїй манії, а у речах, які людина робить коли подорожує: відвідує цікаві і пам’ятні місця, робить купу фоток або навіть відео, гуляє вулицями чи полями, купує сувеніри, які не знає куди потім притулити у своїй стандартній одно-, двох- чи трикімнатній квартирі (вибирайте кому що підходить), куштує місцеву їжу, дегустує місцеві напої, знайомиться з людьми, слухає музику. Мені подобається весь цей комплекс і відвідання музеїв зокрема (головне не переборщити, бо потім буває дуже погано J).

Я також люблю планувати свої подорожі і надаю перевагу детальним путівникам, які приємно почитати напередодні – щоб знати куди йти, а куди ні (хоча це не завжди допомагає – все одно треба бачити речі своїми очима, щоб вирішити, чи важливі вони для тебе, чи ні). У путівниках, якщо пощастить з видавництвом, є детальна інформація про музеї і пам’ятники, які варто відвідати. У путівниках про Україну, знову ж таки, якщо пощастить, теж можна багато цікавого почитати.

Але після цього етапу будь-які паралелі між українськими і зарубіжними музеями закінчуються. Музеї в розвинених країнах Європи, Америки та Азії зустрічають тебе великими «заманливими» рекламними постерами і прапорами, привітним персоналом, що володіє декількома мовами, іноді вони шокують високими цінами (або їх відсутністю), і приємно дивують різними брошурами, віртуальними гідами, музейним кафе і головне – музейним магазином. Там, після ознайомлення із експозицією, ти вільно можеш придбати репродукцію картини, яка тобі сподобалася, книгу по мистецтву, листівки, футболки, значки, сумки, ручки, інші приємні дрібниці, які так хочеться мати на згадку. Наприклад колокольчики, які я колекціоную.

В Україні музеї у більшості випадків (підкреслюю – не всі) зустрічають тебе подертими стінами, непривітними поглядами працівників, відсутністю будь-яких «безкоштовних» інформаційних листівок та мовним бар’єром, якщо тобі не пощастило народитися на території колишнього СРСР. На вході іноді буває пара-трійка релевантних публікацій. І все. Навіть якщо це один з найбільших музеїв країни, де зберігаються багатющі запаси творів мистецтва як вітчизняного, так і зарубіжного.

І все це на фоні тотального зубожіння, відсутності коштів на капітальний ремонт, квитків по ціні 5 гривень (1-2 гривні в більш віддалених куточках) і відсутності опалення взимку. Висновок такий – музеї не вміють себе подати, або прошу пробачення продати. Чому ми не використовуємо потенціал нації, яка погоджується платити за квиток в кіно 20-50 гривень і регулярно відвідує концерти і театральні вистави за ще більш радикальними цінами? Чим гірше візуальне мистецтво? Чим гірші музей історії, мистецтва або музей-садиба визначних людей?

ПиПитання просте і водночас складне. Я впевнена, що не мені одній приходять в голову такі думки:

• Чому в музеї Пирогова у Вінниці не зробити магазин-аптеку, де б продавалися ті ж самі трави та прості ліки (що не вимагають рецепту) під брендом «доктор Пирогов»?
• Чому лише в самому музеї Котляревського і більше ніде у Полтаві можна придбати чудові книжки і буклети, календарі і закладки з елементами славетної «Енеїди» (їх вже друкують, але наклад смішний)?
• Чому в етнографічному музеї Львова, де є чудова крамниця із сувенірами, куди я повертаюся щоразу коли буваю у місті, вона не належить самому музею? Я гадаю він отримує лише невелику орендну плату і ніякого «бренд шерінгу», пробачте за іноземний вираз.
• Чому місця типа Андріївського узвозу, який я дуже люблю, монополізували продаж будь-чого, пов’язаного із історією і культурою України, широким масам туристів і просто цікавим киянам (я не маю на увазі цінних речей, яким місце в антикварних салонах).
• Чому карту Кам’янця-Подільського я можу купити лише в центрі міста Кам’янець-Подільський?

А тому, що відсутнє поняття бізнесу в музейній справі. У нас все ще жива думка про те, що культура і мистецтво несумісні із прибутком і маркетингом. Меценати - єдина надія наших митців. Однак вони ігнорують головного мецената - звичайну людину.

Всім зрозуміло, що подібні справи вимагають інвестицій. Однак будь-яка справа цього потребує і воно того варте, якщо є попит. А попит вже є! Пройшли часи тотальної економії – народ виходить в світ. Він вже був у Парижі, Вашингтоні і Луксорі, його почала цікавити власна батьківщина. Після кіно, музеїв і боулінгу прийшла черга музеїв. Я так розумію, що на недавню виставку Айвазовського в Києві був аншлаг. А журнал «Афіша» нещодавно запропонував такий собі тур «бери друзей - иди в музей». Треба відвідати 10 музеїв Києва, знайти певні коди, сховані поміж експонатами, скласти їх разом і маєш шанс виграти приз. Чим не стимул? Цікаво, чи музеї щось від цього мають? Хоча наплив клієнтів це й так дуже добре.

В Англії найкрутіші аристократи із кров’ю блакитного як небо кольору не гребують перетворювати свої власні будинки на музеї на літній період – щоб і себе показати, і народ просвітити (на фото - замок Анік, вотчина герцогів Нортумберлендів). Вони зрозуміли, що титул і герб прибутку вже не приносять, і якщо у тебе не склалося із талантом і хваткою біржового брокера, не зробити собі мільйон-другий фунтів стерлінгів на шалених туристах це просто гріх.

А у нас роками сперечаються про те, що робити із замками Західної України. За цей час їх розносять по цеглинах на комори, а могли б бути чудовим місцем вивчення власної історії із прикладами і ілюстраціями. Хоча є й позитивні приклади – та ж Кам’янецька і Хотинська фортеці, Олеський замок. Серед сучасних музеїв мій улюблений це музей води в Києві (до речі його створення значною мірою профінансував уряд Данії).

Отож маємо чудові музеї із цілою купою невикористаних можливостей. Друзі, може зробимо бізнес?