Приезжайте к нам на свадьбу, в амбар... (Рус)

Народ, хочу поделиться с вами одним из наиболее ярких впечатлений в моей английской жизни. Я так думаю, что этот пост откроет серию под названием «великие заблуждения об Англии» или «а знаете ли вы?».

Так вот, на прошлых выходных мы были приглашены на свадьбу друга Данка в южном графстве Норфолк. Это была моя вторая английская свадьба, так что можно сказать ликбез уже был пройден. После долгих колебаний я решила обойтись без торжественной шляпы (правда ну очень хотелось). Все-таки средний возраст дам в шляпах составляет 50 лет. Так что я пока не спешу.

Ну так вот, как вы себе представляете достаточно богатую свадьбу на просторах нашей родины у пары, которая проживает в столице? Ну конечно праздник в Киеве, ресторан покруче, лимузин подлиннее, ЗАГC помоднее, а можно вообще церемонию на заказ, церковь побольше, 100-200 гостей и кольца с бриллиантами. Хотя бывают и исключения, то есть праздники в стиле "народное гулянье", которое особенно в моде среди киевлян после возрождения народно- патриотической моды и появления огромного кластера загородних ресторанов с простой "ностальгической" едой по сложным капиталистическим расценкам.

Про бриллианты я говорить не буду, поскольку кольца на этой свадьбе вблизи не видела. Поговорим про антураж. Так вот, в Англии представления о крутой свадьбе радикально противоположные – чем круче молодожены (а правильнее сказать их родители), тем более «деревенская» свадьба. И это на самом деле отображает более глобальную тенденцию в обществе – в деревне могут себе позволить жить только очень зажиточные люди (или фермеры, которых осталось раз, два и все...). Поскольку она, деревня, отличается от Лондона более живописными пейзажами и более высоким качеством жизни (типа воздух, лес за калиткой, большой сад и лошадки). А вот качество инфраструктуры везде одинаковое и когда открываеш кран на кухне или включаеш телевизор довольно сложно сказать где ты находишся - в деревне или в центре мегаполиса. Более того, для подавляющего большинства людей качество жизни в Лондоне является одним из наиболее неприглядных в стране. Кто бывал в Лондоне за пределами музеев и гостинниц, может подтвердить.

Мою вторую английскую свадьбу мы праздновали в огромном амбаре, который переделан специально под различные церемонии. На самом деле было очень круто – красиво оформлен, цветы, рояль, струнный квартет, свечи (плюс электричество), вкусная еда и широкий выбор напитков (бесплатно, что как оказалось, не всегда имеет место быть...). Единственная проблема – это найти этот амбар в широких английских полях. И хотя инструкция "как нас найти" была достаточно подробной, местный таксист все равно заблудился. Сараев, за которыми надо было поворачивать направо, и специальных решеток для коров, которые надо было переехать, было больше чем мы думали. И даже спутниковая система навигации в такой ситуации не помогла. Вот такие дела.

З днем народження, ненько! (Укр)

Так сталося, що дні народження ми святкуємо майже одночасно – я і Україна. Дрібниці, подумаєте ви, але не зовсім так. Бо сьогодні моїй Батьківщині виповнилося 16, однак я її у два рази старша. З одного боку пам’ятаю дуже добре, як все це сталося, з іншого боку сьогодні вручають паспорти тим, хто народився 24 серпня 1991 року. Дивне відчуття.

Мені здається ми мали незлий прогрес і є що відмітити за келихом вина (або чаркою горілки, кому як подобається). Минулого року мої успіхи сягнули космічних висот. Останній з них на минулому тижні – успішний теоретичний екзамен для отримання водійської ліцензії (можна подумати що фігня, однак в англійців все набагато жорсткіше, ніж в української ДАІ чи як вона тепер там називається). В України з успіхами не так все просто – вони понамішані із жахливими провалами і помилками. А чого ще очікувати від 16-річного підлітка? Так що треба їй допомагати і направляти, а також не забувати наголошувати на успіхах – підліткам це дуже потрібно для виховання відчуття самоповаги і впевненості у собі.

Так що вітаю тебе, Україно, із далекого англійського краю! Бажаю нам і з тобою всіляких гараздів і нових звершень у наступному році. І хоча через рік тобі офіційно можна буде вступати в шлюб, я сподіваюся ти сто разів подумаєш перш ніж зв’язувати себе такими обов’язками :-) І до скорої зустрічі.

Frozen tradition (Eng)

Today I had lovely ‘brain lunch’ with my colleagues. It means we just go for food in the nice place and discuss any new ideas, events, things in general which might have impact on our research. Pretty interesting and my brilliant idea! But it is not what made me to write this reflection today. It’s Pimm’s.

For those who doesn’t know what it is I will not explain – Wikipedia does it better. Admittedly it’s something you would expect people drink in Brighton, not in Newcastle. But day was sunny and we had a deal (free glass with the meal). I really liked it: cold, fruity, and lightly alcoholic (but this is wrong impression actually, I understood it 1 hour later) refreshing summer drink. I would call it English Sangria.

Having it made me to remember the day when I had it for the first time (and last time at the same time). It was exactly a year ago in my old office celebrating colleague’s birthday. I liked it then as well. But the memory of what I had with that made me shaking.

English friend of my colleague decided to cook Ukrainian borshch. Which is really nice idea and we really greeted it, though we never had soups in the office so the infrastructure for eating it was non-existent. Everything was ok until we found out (half way through eating) that she cooked it a week ago, before going to short trip to Southern Ukraine, and put it in the freezer. Normal stuff, any English person would say. Nonsense, any Ukrainian would tell you. But we ate it, quite courageously. The an hour after I and another colleague of mine were ill with food poisoning. Maybe coincidence, maybe not. But for a while I could not eat borshch or anything from the freezer.

I almost forgot the story, but today’s Pimm’s reminded me. I just though that probably it’s impossible to freeze the traditional Ukrainian food without damaging it. So, don’t try!

But today I didn’t have any soup. Feeling good so far!

Де той космос? (Укр)

Вчора зранку споживала звичайну порцію новин з батьківщини. Все те ж саме - дуже весело і дуже сумно одночасно. Коли мені особливо хочеться посміятися, то я читаю столичні новини, що надходять з мерії. Там і про овочевий героїзм мера, і про боротьбу із жахливими лотками на Майдані, що продають національну символіку (цікаво, він давно бував за кордоном окрім Канн або Москви – наші «етно-мерчандайзери» мало чим відрізняються від іспанських або англійських у людних туристичних місцях).

Однак більш за все мене захоплюють анти-іміграційні накази та ініціативи нашого підприємливого мера. Складається враження, що Лужков працює позаштатним радником Льоні, бо він просто марить характерною політикою «а ля кеппі». Нашого мера не залишить у спокої відчуття приналежності до «арійської» раси – статусу киянина. Добре, що матеріально він і його родина неображені і тому можуть насолоджуватися цим статусом по самі вуха. Так от, наш космічний мер воліє піднести статус киянина ще вище – шляхом жорсткого контролю приїжджих за допомогою карток. Або ще краще, шляхом заборони «іногороднім» дітям навчатися у Київських школах. І тут у мене виникає питання, як добре юридично обізнаний наш супер-євангелістичний муніципальний банкір. Чи не знає він, що інститут прописки скасовано і реєстрація сама по собі не має такої сильної «приписної» дії? І як відреагує на його космо-пропозицію столичний бізнес, який квітне і росте, зокрема, завдяки тим самим «ото понаєхало»? Не кажучи вже про правозахистників і представників Партії регіонів, які повинні просто волати про цей "наїзд" (уявляєте – відправити Регіони повним складом додому, на Донеччину! Хоча ні, Тараса з Ганною треба на Захід.)

Мені ці викрутаси нагадують минулорічну історію грузинських дітей в московських школах. Може не досить доречно, але мораль історії подібна. Нам би до Києва директора Ліберті Самі Чакрабарті... А може Глузмана буде достатньо?

От такий Льоня-космос...

Нажми на кнопку (Рус)

Сегодня я испытывала местную медицинскую систему. Нет, со здоровьем у меня все более-менее нормально, но решила кое-что проверить и все-таки посмотреть какие они, английские поликлиники.

Наша рядом с домом, всего-то 10 минут пешком. Маленькая и уютная. Но поразило меня не это. Впечатление такое, что ты попал в офис к юристу, а не к доктору. Все начинается с приемной: если ты записан на прием, то с тобой там никто разговаривать не будет. Просто подходишь к интерактивному экрану и нажимаешь несколько кнопок, типа привет, я на месте. Вместо кода - дата рождения. Клик, и они приветствуют мис Х в клинике. Потом садишся и смотришь на табло, именно через него тебя вызовут и укажут в какой кабинет проходить. Все через компьютеры, прямо как в банке или билетной кассе на вокзале. Вот такой технологический гумманизм.

Доктор тоже какой-то компьютерный, больше похож на нотариуса, ко мне не притронулся (в смысле осмотра) и пообещал назначить прием у специалиста по моей проблеме, месяца через два. У них очередь. При этом мне еще повезло, поскольку живу в относительной «глуши». В Лондоне к терапевту надо записываться за 2 недели. Вот такая бесплатная медицина.

Так что учусь нажимать на кнопки компьютеров не только на вокзалах и в банках, но и у докторов. Вот такая цивилизация. Хорошо все-таки, что я регулярно езжу в Киев и могу пойти к «нетехнологичесим врачам» :-)