Три сестры (Рус)

Не зря говорят, что вдали от родины начинаешь делать вещи, которые всегда собираешся сделать дома, но никогда не хватает времени или не доходят руки. Иногда это тоже дорого стоит...

В субботу мы были в театре –русская антреприза играла «Три сестры» Чехова. Играли прекрасно, без лишней истерики, как это иногда случается с постановками Чехова. Артисты были не первые звезды, но и не последние. Нашему человеку наиболее знакомо имя Нелли Уваровой, которая якобы не родилась красивой. Я не смотрела ни одной серии (в то время я все еще жила в Киеве, так что иноземный фактор не в счет), поэтому могла наблюдать ее неискаженными сериалом глазами. Должна сказать, что она очень неплохая драмматическая актриса (играла младшую сестру Ирину). Среди других были Александр Феклистов (Вершинин), которого я очень люблю, Ирина Гринева (Маша), которая очень отличается от своих ролей в современных сериалах, и Игорь Ясулович (Ферапонт).

Мы получили массу удовольствия. Во многом благодаря тому, что были одними из немногих, кто не должен был постоянно смотреть на субтитры. Смеялись громко где надо (Ну типа «Боже, вот это факт. Бальзак венчался в Бердичеве» - и кто в Ньюкасле знает где этот Бердичев?), поэму привлекали внимание. Плюс возвращение к извечному вопросу "русской души", которую сложно понять, и любимому занятию русской интеллигенции - пофилософствовать.

На самом деле мы и хотели обратить на себя внимание, руководствуясь практическими соображениями – встретиться с кем-нибудь из «наших». План был такой – громко говорим по-русски в антракте и обязательно кого-нибудь «подцепим». Так и случилось, мы познакомились с москвичкой Инной, которая живет здесь уже год, будучи замужем за джорди. Мы приятно пообщались и узнали, что в нашем городе даже есть «центр постсоветской жизни» - магазин «Самовар». Там продается «наша еда», можно поесть «наши блюда» в мини-кафе, есть газета и регулярные мероприятия. Так что надо будет наведаться, хотя больших иллюзий я не испытываю. Народ разный бывает.

И еще один момент – сходить на русский спектакль в Ньюкасле стоит на порядок дешевле, чем в Киеве. Парадокс, но факт.

Вот такая была «русская» суббота. Может театр Франка когда-нибудь к нам заедет?

Family traditions (Eng)

I watched local news today. As you imagine in UK, as in any other country, it is not about Iraq, interest rate being increased or visit of the President/Prime Minister to the US. It’s about murder in the local town, children in nursery being introduced to the exotic animals (like lizards) or rap song about daffodils to attract youth to the local not quite inspiring resort. I can see the point of making the news really local and cozy. But there was a bit of more astonishment today.

There was a story from the local church covering wedding ceremony. It was performed by the priest (woman by the way – sorry, but I still can’t get used to this), with all prescribed ceremonies, so everything looked fine. Except that the bride and groom were both of age of five… I first thought it’s some kind of play in the primary school. But not, it was in the church indeed: with the vowels, rings, veil, top hat, guests and stuff. There was reception afterwards with the cake and first dance. No champagne though – what a blow!

For me it was very unusual situation. The logic behind was that the modern children in UK don’t go to church; don’t know what it is for; what are the ceremonies to be performed in it. In order to bring them closer to the traditions they did this little ‘performance’ so the kids would see all the things their parents and grandparents were obliged to participate in their childhood.

Good and wise idea. But the way it was done really shocked me. Maybe because I am from different country? Actually in Ukraine religion was prohibited for 70 years and we are really re-discovering it now (so majority of people might not know all the ceremonies and rules). However it is in the blood or something. I just recall my younger cousins in Lviv being present at weddings and funerals (as well as baptizing, first communion, etc.) since the early years (I was deprived from that living in the capital of Soviet Ukraine). So luckily enough they don’t need this kind of lessons at school. I think this is a good illustration of the difference between the family dynamics and philosophies in our two countries.

Though it was the marriage without consequences – only for one day. They didn’t go for a honey moon… They didn’t even like each other (usual question ‘Do you like girls?’ – ‘No’; ‘Do you like boys?’ – ‘No’). The fact is that these kids will have really big story to tell from their childhood in several years time :-)

Встреча с кумиром (Рус)

У вас бывало когда-нибудь чувство полного офигения при виде рядом с собой человека, идеи которого были для вас "ну самыми-самыми", и говорил он прямо в точку, и который является светочем в вашей сфере деятельности, и индекс цитируемости у него просто зашкаливает (это сравнение для таких же шибанутых "науковцев", как и я).

Наверное именно такое чувство бывает у фаната 50 cent, когда он пожимает ему руку, или у пацана, фанатеющего от Динамо (Милана, Челси), встретившего Шеву на трамвайной становке (трудно представить), или у политолога, живо интересуещегося периодом распада СССР, который оказался рядом с попивающим чаек Горбачевым на конеференции в Чаттам хаус...

Вот приблизительно такое я испытала сегодня. Не буду говорит, что я встретила Мадонну, которая заскочила в Ньюкасл, или принца Гарри, скрывающегося от прессы. Я встретила человека, имя которого подавляющему большинству людей ничего не скажет, но который является одним из наиболее ярких ученых в сфере моих научных интересов. И меня реально прошибло...

Не знаю почему. В жизни провела много времени в обществе не самых мелких и не самых глупых людей (от посла до футболиста). Но когда встречаеш индуктора идей, за которые боролся с закостневевшей академией наук на протяжении долгих лет написания диссертации, теории и концепции которого являются абсолютно доступными в формате базового учебника студентам всех развитых стран, кроме нашей (мы ведь развитые), - это совсем другое дело.

Кроме того, он хорошо знает людей, которых хорошо знаю я (я люблю тебя, Польша!), испытывает живой интерес к моей стране и проектам, которые я нынче стараюсь воплотить в жизнь в славном городе Ньюкасле. Вот это совершенно потрясающее чувство. При этом ему не за 70 и он не страдает манией величия.

Простите за эти излияния, но в жизни каждого человека бывают такие моменты. Одно меня радует (и это должно радовать вас) - блоги еще не появились в тот период, когда я посетила концерт Стинга в Киеве по цене 100 у.е. за билетик. Восторг сравним, но написала бы я наверное половину романа. Вот что кумиры творят с людьми.

Музеї втрачених можливостей (Укр)

Так сталося, що я люблю подорожувати. Байдуже де - в Україні, Англії, Європі, чи десь подалі. Сам процес руху в просторі мені подобається. Данк вважає, що це навіть занадто. Але справа не в моїй манії, а у речах, які людина робить коли подорожує: відвідує цікаві і пам’ятні місця, робить купу фоток або навіть відео, гуляє вулицями чи полями, купує сувеніри, які не знає куди потім притулити у своїй стандартній одно-, двох- чи трикімнатній квартирі (вибирайте кому що підходить), куштує місцеву їжу, дегустує місцеві напої, знайомиться з людьми, слухає музику. Мені подобається весь цей комплекс і відвідання музеїв зокрема (головне не переборщити, бо потім буває дуже погано J).

Я також люблю планувати свої подорожі і надаю перевагу детальним путівникам, які приємно почитати напередодні – щоб знати куди йти, а куди ні (хоча це не завжди допомагає – все одно треба бачити речі своїми очима, щоб вирішити, чи важливі вони для тебе, чи ні). У путівниках, якщо пощастить з видавництвом, є детальна інформація про музеї і пам’ятники, які варто відвідати. У путівниках про Україну, знову ж таки, якщо пощастить, теж можна багато цікавого почитати.

Але після цього етапу будь-які паралелі між українськими і зарубіжними музеями закінчуються. Музеї в розвинених країнах Європи, Америки та Азії зустрічають тебе великими «заманливими» рекламними постерами і прапорами, привітним персоналом, що володіє декількома мовами, іноді вони шокують високими цінами (або їх відсутністю), і приємно дивують різними брошурами, віртуальними гідами, музейним кафе і головне – музейним магазином. Там, після ознайомлення із експозицією, ти вільно можеш придбати репродукцію картини, яка тобі сподобалася, книгу по мистецтву, листівки, футболки, значки, сумки, ручки, інші приємні дрібниці, які так хочеться мати на згадку. Наприклад колокольчики, які я колекціоную.

В Україні музеї у більшості випадків (підкреслюю – не всі) зустрічають тебе подертими стінами, непривітними поглядами працівників, відсутністю будь-яких «безкоштовних» інформаційних листівок та мовним бар’єром, якщо тобі не пощастило народитися на території колишнього СРСР. На вході іноді буває пара-трійка релевантних публікацій. І все. Навіть якщо це один з найбільших музеїв країни, де зберігаються багатющі запаси творів мистецтва як вітчизняного, так і зарубіжного.

І все це на фоні тотального зубожіння, відсутності коштів на капітальний ремонт, квитків по ціні 5 гривень (1-2 гривні в більш віддалених куточках) і відсутності опалення взимку. Висновок такий – музеї не вміють себе подати, або прошу пробачення продати. Чому ми не використовуємо потенціал нації, яка погоджується платити за квиток в кіно 20-50 гривень і регулярно відвідує концерти і театральні вистави за ще більш радикальними цінами? Чим гірше візуальне мистецтво? Чим гірші музей історії, мистецтва або музей-садиба визначних людей?

ПиПитання просте і водночас складне. Я впевнена, що не мені одній приходять в голову такі думки:

• Чому в музеї Пирогова у Вінниці не зробити магазин-аптеку, де б продавалися ті ж самі трави та прості ліки (що не вимагають рецепту) під брендом «доктор Пирогов»?
• Чому лише в самому музеї Котляревського і більше ніде у Полтаві можна придбати чудові книжки і буклети, календарі і закладки з елементами славетної «Енеїди» (їх вже друкують, але наклад смішний)?
• Чому в етнографічному музеї Львова, де є чудова крамниця із сувенірами, куди я повертаюся щоразу коли буваю у місті, вона не належить самому музею? Я гадаю він отримує лише невелику орендну плату і ніякого «бренд шерінгу», пробачте за іноземний вираз.
• Чому місця типа Андріївського узвозу, який я дуже люблю, монополізували продаж будь-чого, пов’язаного із історією і культурою України, широким масам туристів і просто цікавим киянам (я не маю на увазі цінних речей, яким місце в антикварних салонах).
• Чому карту Кам’янця-Подільського я можу купити лише в центрі міста Кам’янець-Подільський?

А тому, що відсутнє поняття бізнесу в музейній справі. У нас все ще жива думка про те, що культура і мистецтво несумісні із прибутком і маркетингом. Меценати - єдина надія наших митців. Однак вони ігнорують головного мецената - звичайну людину.

Всім зрозуміло, що подібні справи вимагають інвестицій. Однак будь-яка справа цього потребує і воно того варте, якщо є попит. А попит вже є! Пройшли часи тотальної економії – народ виходить в світ. Він вже був у Парижі, Вашингтоні і Луксорі, його почала цікавити власна батьківщина. Після кіно, музеїв і боулінгу прийшла черга музеїв. Я так розумію, що на недавню виставку Айвазовського в Києві був аншлаг. А журнал «Афіша» нещодавно запропонував такий собі тур «бери друзей - иди в музей». Треба відвідати 10 музеїв Києва, знайти певні коди, сховані поміж експонатами, скласти їх разом і маєш шанс виграти приз. Чим не стимул? Цікаво, чи музеї щось від цього мають? Хоча наплив клієнтів це й так дуже добре.

В Англії найкрутіші аристократи із кров’ю блакитного як небо кольору не гребують перетворювати свої власні будинки на музеї на літній період – щоб і себе показати, і народ просвітити (на фото - замок Анік, вотчина герцогів Нортумберлендів). Вони зрозуміли, що титул і герб прибутку вже не приносять, і якщо у тебе не склалося із талантом і хваткою біржового брокера, не зробити собі мільйон-другий фунтів стерлінгів на шалених туристах це просто гріх.

А у нас роками сперечаються про те, що робити із замками Західної України. За цей час їх розносять по цеглинах на комори, а могли б бути чудовим місцем вивчення власної історії із прикладами і ілюстраціями. Хоча є й позитивні приклади – та ж Кам’янецька і Хотинська фортеці, Олеський замок. Серед сучасних музеїв мій улюблений це музей води в Києві (до речі його створення значною мірою профінансував уряд Данії).

Отож маємо чудові музеї із цілою купою невикористаних можливостей. Друзі, може зробимо бізнес?

Кто такие Джорди? (Рус)

Приехав в Великобританию, я на собственном опыте убедилась, что это действительно очень многоликая страна. Почти у каждого города есть свой акцент, его жители абсолютно фанатично поддерживают местную футбольную команду (даже если она играет в третьей лиге, что и случилось давече с Лидс Юнайтед, некогда могучим клубом - они вылетели из второй лиги), берегут и лелеят местные легенды (которые регулярно издаются в формате книг большими тиражами).

Я сейчас живу в Ньюкасле – городе, который является столицей Джорди-ленд, то биш региона обитания людей, называющих себя джорди. Происхождение этого названия так же сложно и многолико, как и происхождение названия моей родной страны. Когда появилось – тоже сложный вопрос, самый популярный ответ на который – в 1823 году. Некоторые ассоциируют название «джорди» с самым популярным в середине XIX века мужским именем Джордж, другие – с ласковым названием шахтерской лампы, использовавшейся местными горняками до середины прошлого века (сейчас все шахты закрыты), другие – более сложным историческим фактом, уходящим корнями в противостояние двух королевских династий в середине XVIII века .

Но факт остается фактом – джорди хорошо известны в Англии и даже за ее пределами своим непонятным языком (или произношением), особенным подходом к выпивке, степени одеваемости при выходе из дома в паб (иногда приравнивается к пляжному варианту в Сан-сити на Днепре), поддержке клуба Ньюкасл Юнайтед (сороки), пролетарской закалке и любовью к профсоюзам. Спорным остается факт территориального охвата: одни ученые говорят, что весь Нортумберленд и графство Дарум принадлежат к вотчине джорди. Другие ограничивают их территорию лишь самим Ньюкаслом и его окресностями. На самом деле правда посредине. Она так же в том, что северо-восток Англии (со столицей в Ньюкасле) очень фрагментарен и каждый, даже самый небольшой регион и город, очень самобытен и достаточно вражески настоен по отношению к соседям.

Например, жители соседнего Сандерленда ненавидят аборигенов из Ньюкасла, которые платят им взаимностью. Самые «запеклые» бои конечно разворачиваются на футбольном поле и иногда за его пределами (кстати, впервые за несколько лет Сандерленд вышел в премьер-лигу. По этому случаю на днях весь город запил). Самые патриотичные жители Ньюкасла в жизни не поедут в Сандерленд (кстати, это можно сделать на поезде метро за 20-30 минут – система публичного транспорта, как это не смешно, интегрирована). Хотя может такое явление есть и в Украине: например, существуют радикальные трения между жителями Донецка и Макеевки. Если кто знает детали - отзовитесь.

Но возвращаясь в джорди. Кроме предостережений на каждом шагу о том, что я не пойму ни слова в монологе джорди, мои английские друзья провожали меня из Украины с таким набором «утешений»: машину угонят просто на раз (статистика радикально улучшилась за последние годы), вечерами проходу не будет от пьяных джорди (это правда только в определенных районах по пятницам и субботам, когда в горот съезжаются компании со всей страны на девишники и мальчишники– потому что дешево), девушки и женщины ходят полуголыми по вечерам в середине февраля (это правда и я в шоке. Говорят их согревает «пивное пальто»). Так что многие факты теперь уже стали мифами. А вот что действительно правда, так это то, что народ здесь очень приветливый и радушный.

Хотя должна сознаться, что я пока еще почти не сталкивалась с настоящими «аборигенами». Весь народ на работе и «около работы» говорит на понятном мне английском языке, соседи - тоже. Правда не могу похвастаться супер-широким кругом общения, приобретенным за первые 2,5 месяца жизни на чужбине. Только пару раз у меня был опыт общения с джорди по телефону и скажу вам, что это было очень страшно. Нифига не понятно! Но надо привыкать, что поделаешь J

Приезжайте в гости к джорди!