Музеї втрачених можливостей (Укр)

Так сталося, що я люблю подорожувати. Байдуже де - в Україні, Англії, Європі, чи десь подалі. Сам процес руху в просторі мені подобається. Данк вважає, що це навіть занадто. Але справа не в моїй манії, а у речах, які людина робить коли подорожує: відвідує цікаві і пам’ятні місця, робить купу фоток або навіть відео, гуляє вулицями чи полями, купує сувеніри, які не знає куди потім притулити у своїй стандартній одно-, двох- чи трикімнатній квартирі (вибирайте кому що підходить), куштує місцеву їжу, дегустує місцеві напої, знайомиться з людьми, слухає музику. Мені подобається весь цей комплекс і відвідання музеїв зокрема (головне не переборщити, бо потім буває дуже погано J).

Я також люблю планувати свої подорожі і надаю перевагу детальним путівникам, які приємно почитати напередодні – щоб знати куди йти, а куди ні (хоча це не завжди допомагає – все одно треба бачити речі своїми очима, щоб вирішити, чи важливі вони для тебе, чи ні). У путівниках, якщо пощастить з видавництвом, є детальна інформація про музеї і пам’ятники, які варто відвідати. У путівниках про Україну, знову ж таки, якщо пощастить, теж можна багато цікавого почитати.

Але після цього етапу будь-які паралелі між українськими і зарубіжними музеями закінчуються. Музеї в розвинених країнах Європи, Америки та Азії зустрічають тебе великими «заманливими» рекламними постерами і прапорами, привітним персоналом, що володіє декількома мовами, іноді вони шокують високими цінами (або їх відсутністю), і приємно дивують різними брошурами, віртуальними гідами, музейним кафе і головне – музейним магазином. Там, після ознайомлення із експозицією, ти вільно можеш придбати репродукцію картини, яка тобі сподобалася, книгу по мистецтву, листівки, футболки, значки, сумки, ручки, інші приємні дрібниці, які так хочеться мати на згадку. Наприклад колокольчики, які я колекціоную.

В Україні музеї у більшості випадків (підкреслюю – не всі) зустрічають тебе подертими стінами, непривітними поглядами працівників, відсутністю будь-яких «безкоштовних» інформаційних листівок та мовним бар’єром, якщо тобі не пощастило народитися на території колишнього СРСР. На вході іноді буває пара-трійка релевантних публікацій. І все. Навіть якщо це один з найбільших музеїв країни, де зберігаються багатющі запаси творів мистецтва як вітчизняного, так і зарубіжного.

І все це на фоні тотального зубожіння, відсутності коштів на капітальний ремонт, квитків по ціні 5 гривень (1-2 гривні в більш віддалених куточках) і відсутності опалення взимку. Висновок такий – музеї не вміють себе подати, або прошу пробачення продати. Чому ми не використовуємо потенціал нації, яка погоджується платити за квиток в кіно 20-50 гривень і регулярно відвідує концерти і театральні вистави за ще більш радикальними цінами? Чим гірше візуальне мистецтво? Чим гірші музей історії, мистецтва або музей-садиба визначних людей?

ПиПитання просте і водночас складне. Я впевнена, що не мені одній приходять в голову такі думки:

• Чому в музеї Пирогова у Вінниці не зробити магазин-аптеку, де б продавалися ті ж самі трави та прості ліки (що не вимагають рецепту) під брендом «доктор Пирогов»?
• Чому лише в самому музеї Котляревського і більше ніде у Полтаві можна придбати чудові книжки і буклети, календарі і закладки з елементами славетної «Енеїди» (їх вже друкують, але наклад смішний)?
• Чому в етнографічному музеї Львова, де є чудова крамниця із сувенірами, куди я повертаюся щоразу коли буваю у місті, вона не належить самому музею? Я гадаю він отримує лише невелику орендну плату і ніякого «бренд шерінгу», пробачте за іноземний вираз.
• Чому місця типа Андріївського узвозу, який я дуже люблю, монополізували продаж будь-чого, пов’язаного із історією і культурою України, широким масам туристів і просто цікавим киянам (я не маю на увазі цінних речей, яким місце в антикварних салонах).
• Чому карту Кам’янця-Подільського я можу купити лише в центрі міста Кам’янець-Подільський?

А тому, що відсутнє поняття бізнесу в музейній справі. У нас все ще жива думка про те, що культура і мистецтво несумісні із прибутком і маркетингом. Меценати - єдина надія наших митців. Однак вони ігнорують головного мецената - звичайну людину.

Всім зрозуміло, що подібні справи вимагають інвестицій. Однак будь-яка справа цього потребує і воно того варте, якщо є попит. А попит вже є! Пройшли часи тотальної економії – народ виходить в світ. Він вже був у Парижі, Вашингтоні і Луксорі, його почала цікавити власна батьківщина. Після кіно, музеїв і боулінгу прийшла черга музеїв. Я так розумію, що на недавню виставку Айвазовського в Києві був аншлаг. А журнал «Афіша» нещодавно запропонував такий собі тур «бери друзей - иди в музей». Треба відвідати 10 музеїв Києва, знайти певні коди, сховані поміж експонатами, скласти їх разом і маєш шанс виграти приз. Чим не стимул? Цікаво, чи музеї щось від цього мають? Хоча наплив клієнтів це й так дуже добре.

В Англії найкрутіші аристократи із кров’ю блакитного як небо кольору не гребують перетворювати свої власні будинки на музеї на літній період – щоб і себе показати, і народ просвітити (на фото - замок Анік, вотчина герцогів Нортумберлендів). Вони зрозуміли, що титул і герб прибутку вже не приносять, і якщо у тебе не склалося із талантом і хваткою біржового брокера, не зробити собі мільйон-другий фунтів стерлінгів на шалених туристах це просто гріх.

А у нас роками сперечаються про те, що робити із замками Західної України. За цей час їх розносять по цеглинах на комори, а могли б бути чудовим місцем вивчення власної історії із прикладами і ілюстраціями. Хоча є й позитивні приклади – та ж Кам’янецька і Хотинська фортеці, Олеський замок. Серед сучасних музеїв мій улюблений це музей води в Києві (до речі його створення значною мірою профінансував уряд Данії).

Отож маємо чудові музеї із цілою купою невикористаних можливостей. Друзі, може зробимо бізнес?