Нам би батога (Укр)

Із насолодою спостерігаю чергову спікеріаду. Як мені цього не вистачає в Англії – бійки, блокування трибуни, викрадання карток, звернення до суду для спростування рішень парламенту, коротше кажучи повний балаган. І повна безвідповідальність. А народ просто втикає і зрозуміло чому – всі втомилися. Хоча мене цікавить якого дідька ми витрачаємо податки на їх зарплату в такі «комедійні дні» - її треба виплачувати пропорційно до продуктивно проведеного часу. Цього тижня скоріш за все це дорівнюватиме одній годині.

Ну і звичайно, партія регіонів тут як тут – країна в небезпеці, коаліція недієздатна, за Юлю не голосують (хоча факти свідчать про протилежне), керівництво парламенту не обирають (хоча регіонали вже вимагають звільнити новообраного спікера). Коротше, у всіх їх діях просто залізна логіка. Вочевидь розігрується карта «країні потрібна широка (читай безвідповідальна) коліція».

Але найбільшою страшилкою є «казарменна демократія», яка загрожує Україні, оскільки, за словами перероджених демократів, коаліція голосує під жорстким тиском і контролем, начебто тільки батога лідерам фракцій не вистачає. Це слова супер-демократичного і як всім відомо супер-вільного у своїх діях пана Колеснікова. Однак хочу відкрити велику таємниці – батіг звичайте діло для західних демократій. У ряді країн, зокрема у Великій Британії, у парламенті існує висока і дуже відповідальна посада chief whip, що українською означає головний батіг. Його завдання - слідкувати за дисципліною серед депутатів певної партії, щоб вони відвідували засідання парламенту і голосували відповідно до партійної лінії. Вікіпедія дуже добре описує цю систему.

Отож, панове, страшилка наївна і базується на елементарному незнанні інструментарію справжньої парламентської демократії. Черговому міжнародному проекту технічної допомоги треба організувати навчальний візит до Канади або Австралії або Ірландії і перекласти пару підручників для наших «нових демократів». Їм би не завадило спробувати батога:-)

Ду ю спик инглиш? А-га (Рус)

Чего-то давненько не было никаких новостей с российско-английского военного фронта. Буквально неделю в море стоял штиль. После ошеломительного бенефиса новоиспеченного депутата Госдумы господина Лугового – его ответ Чемберлену, то есть наезд на Гордона Брауна по поводу «несправедливого» док фильма ВВС об этом супер-человеке (але, гараж, это не Россия, Гордон по телефону не диктует чего транслировать по ВВС, у него есть дела поважнее) был встречен апплодисментами российской публики и криками на бис – Россия погрузилась в увлекательный мир парламентских типа выборов и назначения, простите выдвижения, кандидатов в президенты.

Но вот, новый поворот. И дело не в говорящих камнях – дело в англоговорящих шпионах, которые просто цветом цветут в российской глубинке. Дабы искоренить этот рассадник оппозиции и шпионажа (о боже, и это в стране под названием «рай для КГБ») Россия приняла решение закрыть региональные отделения Британского Совета. Да того самого, в котором учат английскому языку (очень хорошо должна заметить), где можно почитать английские книжки и и посмотреть английские фильмы. Который борется со спидом и помогает наименее обеспеченным, поддерживает книгопечатание, культуру и науку. В России останется 3 центра, два из которых в Москве и Санкт-Петербурге. Больно надо...

Конечно формальный повод менее скользкий – нарушение законодательства и налоговых правил при регистрации. Но он очень формальный, особенно с учетом статуса БС и Венской конвенции. Фактически закрывают центры распространения английского языка в культуры, которые к сожалению, в первую очередь ударят по простым гражданам жаждущим знаний. Конечно нельзя сказать, что БС единственное место такого распространения, но это наиболее доступный и аутентичный канал. Ну что ж, вернемся к старому доброму Бонку...

В Украине работает 5 центров БС и Совет делает замечательные вещи. Я рада, что у нас нет такого идиотизма. России наверное это не так важно – нефть и газ в закромах, корабли и самолеты бороздят просторы голубой планеты, Путин и Медведев лав форевер и все такое. У нас такого нет – стабильности понимаеш не хватает. И слава богу... Наверное поэтому в Украину из Москвы переезжает один из крупнейших британских инвестиционных фондов. Ну что ж, нету худа без добра!

My new dream (Eng)

I was reading recent speech by David Milliband, Foreign Secretary, at EU summit in Bruges this week. And to be honest, it was like a revelation. It’s not that I never knew about the specificity of the UK policy towards EU: it’s reluctance to engage in many community-level policies and its eagerness to expand the Union even further. I always knew that this is a clever combination of weakening the Union and turning it into more or less manageable ‘trade and economic collaboration block’ which does not pretend to have greater social, foreign policy and defence functions. So I was always pleased when next British politician would tell that EU needs to remain open to such countries as Ukraine, as they are integral part of Europe. But what Europe?

I am obviously one of the greatest supporters of European integration and potential membership of Ukraine in it. But at such price I am not sure it is wanted or needed. By the time we crawl there in 20-30 years it won’t be what we expect it to be. It will be just a bunch of states, from Portugal to Turkey and from Ireland to Morocco, which have very little in common as the majority of functions would be back on the tables of national governments.

David Miliband does not believe that Europe can become a strong power in the world. He admits that there is only one at the moment (US) and there might be only two more coming – China and India (I wonder how much more trouble this statement will bring to UK-Russia relations!). Whatever you do in Europe, he believes, you will never supersede them, let’s face it! What can I say, if Britain will continue such an irresponsible rhetoric it will definitely be true.

I do believe Europe can become the power equal to the States and new Asian ‘tigers’. And for that it must not turn into ‘a super-state’ which is a favourite horror scenario of the Brits. At least it has no heavy luggage of combating the poverty which both India and China still have and which US has – the highest level among developed countries. By uniting its efforts to improve its skills, quality of products and innovations through greater mobility of the resources (including human) it has a chance to stand equal in the multi-polar system.

And to be fair, I don’t want anybody to spoil the drive the EU is already having on this road. Even if this somebody is Britain.

So, I am not sure what new inspiration I should find for myself after giving up a dream of Ukraine becoming a member of the EU. But I know for sure that this is only in the interest of Ukraine and all other members of the ‘neighbourhood’ ring that EU continues to play a crucial role it the international architecture, going beyond trade club, single currency and one visa. And I am not sure it will have such an opportunity if Miliband’s projections come true. To be fair, his speech was changed in the last moment by PM when he found out how pro-European it was. But still, it does not change the result…

Any suggestions for my next dream?

Перший досвід британського телебачення – фінальний свисток (Укр)

На минулому тижні відбулося моє перше особисте знайомство з британським телебаченням. До моїх попередніх «зіркових моментів» на радянському блакитному екрані в іпостасі хористки та на українському менш блакитному у професійній навколофутбольній іпостасі додалася не менш екзотична «засвітка».

Це звичайно не було національне BBC або ITV або навіть Channel 4. Це була регіональна телекомпанія північно-західної Англії. Однак сюжет був досить оригінальним. Обговорювалась можливість перенесення адміністративної столиці Великобританії з Лондона. Ця країна дійсно гіпер-централізована і половина населення країни, яка проживає у Лондоні та на південь від ньогоіноді задається питанням «чи є життя за межами Уотфордсього порогу» (десь за 70 км на північ від Лондона). Одним із кандидатів на новий адміністративний центр було назване містечко Холтвісл, що по-нашому означає фінальний свисток. От така буває назва...

У містечку цьому проживає не більше 4 тис. мешканців, однак воно дуже поважне, оскільки претендує на статус географічного центру Британії (без Північної Ірландії). Чесно кажучи, для мене як любителя карт ця претензія була досить амбітною, оскільки ну ніяк я не могла уявити яким чином південно-західний Нортумберленд може містити центр Британії. Однак не мені з нашими Рахівськими центральноєвропейськими амбіціями сперечатися у такому питанні :-) До речі, на статус центру Британії претендує ще одне містечко десь на 150 км південніше від «свистка».

Отож запросили мене, як експерта (мій боже!), прокоментувати варіанти переносу столиці. Свою авторитетну думку я висловлювала на фоні місцевого вокзалу із двома перонами. Однак як би дико це звучало, але іноді в таких екстремальних вчинках є сенс. Подивіться на Бразилію (столицю Бразилії в амазонських лісах – гарний приклад) або Астану (столицю Казахстану в пустелі – не зовсім гарний приклад). Я вже не говорю про Вашингтон, Бонн або Канберру.

Вийшло весело і провокаційно. На жаль я сюжету не бачила – в моєму регіоні на цьому каналі транслюється інша телекомпанія...

Расслабтесь, и почувствуйте себя как дома... (Рус)

Чего греха таить, иногда длинными английскими вечерами на меня накатывет тоска по родине. Особенно сильно она накатывает в данный момент, когда вечера не только стали длиннее (спасибо переводу стрелок), но и одинокими (спасибо Safer World).

Но британские товарищи пришли на выручку и решили скрасить мое мрачное настроение путем привнесения некоторых «домашних» ноток в обыденную британскую жизнь. Нет, дело не в том, что в магазине появились вареники или на дорогах стало больше пробок. Они даже не стали приглашать Черновецкого с сольной программой для местного комеди-клаб. Они просто врубили фейерверки и салюты на полную катушку по всей стране. Особенно сегодня, 5 ноября, но процесс нарастал на протяжении всей последней недели.

А все дело в истории, которая уходит своими корнями в 17-й век, когда была предпринята неудачная попытка государственного переворота в Англии, так называемый Пороховой бунт. Средневековые террористы (а именно такими они и были) вздумали подорвать Парламент включительно с королем и большим количеством знати. Но в последний момент кто-то передумал, ну бывает, и накатал телегу, которая попала к королю. Здание «эвакуировали», а главного подрывника Гая Хоукса накрыли в подвале Парламента с огромным количеством пороховых бочек. Ему не повезло - его пытали и казнили.

Но народ был несколько разочарован – такую возможность зрелища пропустили, огонь понимаеш, грохот и все такое. До того им было интересно просимулировать ситуацию, что они устроили «рукотворный» мини-подрыв в виде салютов и фейерверков. С тех пор каждый год 5 ноября вся Англия превращается в обыденный Киев с его воскресными, субботними, пятничными фейерверками и салютами во все остальные дни недели включая понедельник.

Так что подбодренная таким украинским колоритом я воодушевилась, и тоску мою как рукой сняло. Остается надеяться, что грохот не помешает мне свершить задуманное на сегодняшний вечер – закончить 12-страничный опус об экономике Северной Англии. Боже храни королеву!

Those filthy migrants… (Eng)

The shambolic crusade against immigrants in UK reached its climax. Not only BNP and Tories are happy to declare their disdain towards ‘those who come and take our jobs and council accommodation’, but also Equality commission with local councils are get their arms ready to investigate what exactly is the situation in order to ‘dismiss the speculations’. And of course in the middle of all this turmoil there is apologetic government with wrong figures and ONS (what a surprise!) unable to produce exact numbers of how many migrants this country actually adopted. Though I personally don’t see how they can be culpable if simply at the exit of the country nobody stamps your passport, for example…

By no means my view is objective, being immigrant myself I obviously have very distorted vision. However I am also lucky to work where I work and thus to participate personally in the migration debate across different tiers and political spectrums. God help me, I’ll be speaking to Northern Fabians about this in a week time! Though I admit I can’t ‘keep touche’ with Sir Green (Migration Watch farther) as nice as my colleague did yesterday in the Newsnight. By the way, my colleague is also immigrant!

It’s just on top of all absolutely just arguments (impact on schools, hospitals, housing, jobs, environmental impact – yes, carbon footprint!) which need solid analysis and practical measures there is a pure polemics about ‘getting only those whom we need in this country’, ‘those who have high skills’ and contribute to our economy. Excuse me, does your economy need any cleaners, waitresses, seasonal agriworkers, workers on the food factories, etc.? I think it does, as your local unemployed for some mystical reason (maybe because they receive benefits which foreigners can’t access and actually don’t want to) don’t want to take? Or because employers are rather take a trip to Poland to recruit 10 bus drivers rather then take 10 people from Jobcentre plus ‘who always late, sick, or arrogant’ ? Yes, because there are 3D jobs – dull, dangerous, dirty – Brits don’t want to do. And teachers and doctors from Lithuania are eager to do this...

But if I listen to the migration minister I have a feeling that in a couple of years time immigrants in this country will be only ‘highly-educated’ (thanks to Ukraine for my extensive education, I wonder whether they will send thank you note to Taras Shevchenko). So, excuse my simplification, but they will move into upper tier of social structure of Britain leaving 3D to locals, distorting even further the delicate balance of classes and masses in Britain. I already can see the highlights of the Mirror in 2 years time: ‘bloody foreigners took all our financial and science jobs and poor Brits have nothing to do but pick apples and serve people in the restaurants’.

I only wonder…

Взаимопроникновение (Рус)

Было приятно прочитать на моем «дежурном» сайте светских новостей об открытии новой выставки в PinchukArtCentre. Не могу похвастаться своим тотальным знанием всех современных гениев – у меня все-таки склонность к классике, хотя процесс обучения прогрессирует. Ну вот Гормли все-таки добрался до Украины.

Приятно потому, что он считается эдаким «приемным сыном» Севера Англии. Именно скульптура Гормли – Ангел Севера – является символом этого огромного и часто непонятого региона. Его человеческие фигуры не могут не приковывать взгляд. Приятно также, что в Украину привезли его последние работы, которые совсем недавно были выставлены в Лондоне.

Интересный сюжет случился этим летом с его «креативной» инсталляцией человеческих фигур на крышах домов в центре Лондона. Перепуганные и сознательные жители в массовом порядке начали звонить в полицию и заявлять о попытках сомоубийства. Вот такая была веселуха.

В любом случае несколько скульптыр Гормли являются резидентами Baltic Art Centre в Ньюкасле, который я посещаю регулярно и с удовольствием. Вот что значит существование «родственной связи» между двумя музеями – в лице куратора-директора-президента обоих Петра Дорошенка.

Питання різноманітності (Укр)

Перед від’їздом до Брюсселю цього тижня я ретельно проштудіювала наш домашній іллюстрований довідник «Алкогольні напої світу». Звичайно бельгійському пиву там було приділено не одну сторінку.

Озброєна практичним досвідом минулих візитів до цієї наднаціональної столиці та після бельгійських ресторанних посиденьок в Києві (привіт Партизану) я була готова до нових експериментів. Але це неконтрольоване безумне різноманіття вражає мене знову і знову. Ці десятки і сотні сортів пива на всі смаки і уподобання. Це просто якесь неподобство!

Отож, озброївшись окрім звичайного набору «класиків» такими екземплярами, як пиво зі смаком банану і ананасу, я сміливо рушаю додому. Чоловік має бути задоволений :-)

Що далі? (Укр)

Результати оголошено, битви починаються. Мій голос не був покладений на вівтар перемоги цього разу. Справа навіть не в логістиці, хоча задля того, щоб проголосувати мені потрібно було б подорожувати 500 км в одну сторону, проігнорувати марафон, який був дуже важливим для Данка (про нього буде окрема історія), і запізнитися на конференцію консерваторів. Це не те що спокійно пройтись до будинку культури фабрики «Роза» на сусідній вулиці.

Я надала перевагу зрілій політиці. Ще й тому, що не зовсім визначилася за кого голосувати. А подорожувати 1000 км задля того, щоб поставити галочку напроти «проти всіх» - це занадто навіть для мого іноді екстремального патріотизму. Тому після довгого спортивного дня я сіла на поїзд до Блекпулу і отримувала регулярні «новини з фронту» по мобілці сидячи на різноманітних «fringe events», тобто заходах, які проходять на периферії програми річної конференції Tory . Скажу лише, що у стратегічній довгостроковій перспективі це матимедля мене набагато більше значення, аніж голосування вп’яте за тих самих персонажів за останні три роки. Щось мені підказує, що нова нагода вкинути бюллетень до урни не забариться.

Мені дуже шкода, що ми втратили більшість ентузіазму і реформаторського напору десь між січнем 2005 і вереснем 2007. Мені також шкода дивитись на безкінечні перефарбування і перейменування речей в залежності від сьогоденних потреб людей «Х». Мені набридло загадувати в якому таборі завтра опиниться та чи інша фігура – цинізму наших політиканів немає меж. Однак жевріє надія, що цей бурний гірський потік потроху переросте у спокійне русло зрілої рівнинної ріки. Ми будемо точно знати які фундаментальні принципи і непорушні цінності сповідує та чи інша партія, незалежно від суми грошей на банківському рахунку її лідера. Ми зможемо передбачити її наступні кроки і прослідкувати за виконанням передвиборчих маніфестів (або програм), які у свою чергу складатимуться не лише із куцих економічних слоганів, але й із серйозних суспільних і гуманітарних тез.

Я сподіваюся цей день наступить ще тоді, коли мені не обридне політика. Я також сподіваюся, що мої екскурси у глибини британської політики допоможуть мені краще зрозуміти «механіку» партійного будівництва і використати це на благо нашої справи. Все ж таки я екстремальна патріотка!

Attention! Увага! (Eng+Укр)

У Києві друзі звернули мою увагу на те, що залишати свої коментарі на моєму блозі можуть лише зареєстровані на сайті користувачі. Я змінила опції і тепер всі, хто забажає залишити свою думку, зможуть робити це без зайвої бюрократії. Отож пишіть, чекаю!

While I was in Kyiv my friends told me that it's impossible to leave your comment on my blog unless you are registered. I've changed the options and now anyone who wishes to leave their thoughts can do so without bureaucracy. So please, write to me!

The only Ukrainian in the village? (Eng)

My first party conference season is finished and I could only summarise the essential. It didn't start very well. I barely crawled to Bournemouth – voiceless, powerless, full of EU ideas after Warsaw conference. The weather was horrible, B&B not much better – taking a shower caused flood in the room below and a company of two friendly plumbers (non-Polish) afterwards. I spent on taxis more than on food. But still I enjoyed it. Conservatives’ Blackpool was a much better logistical experience: smooth travel, nice weather, acceptable hotel. The event itself wasn’t as much. So a bit opposite pictures, but still nice.

This was though quite a unique experience. There are quite obvious differences between the party conferences of Labour and Conservative even for such dummy as me – those in power and those longing for it. The number of people, the richness of events, the intensity, the confidence; Labour had it all, maybe even too much. Plus overall town of Bournemouth is more pleasant to my Ukrainian taste than Blackpool.

What can I say from my Ukrainian perspective? Brothers and sisters, we have long way to go. Our party culture is still in the Stone Age and a couple of hundred of years are needed to bring it to the heights of the British party standards. Unless we do amazing fast track... I dream about the time when in Ukraine so called politicians stop drifting between the parties every 6 months and party cease changing its ideology before every election (which happens far too often).

I am longing for the time when the discussion in the party conference halls will be around the very practical and important for people issues: urban governance, flexible patterns of work, cohesion of society (this is the crying priority nobody gives a damn about in my country with overheated East-West divide), equality and security, sustainability and personal carbon footprint, future of EU (when we are actually there!)… Just you name. I am also longing for the time when the respect to other human beings will prevail over the desire to throw lots of dirt and critique and abuse in your opponents which is destroying the very narrow bridges of common purpose and common sense.

Well, I was there. Without being too modest, could probably say that there are not that many Ukrainian fellow citizens who managed to be where I was over the last two weeks :-) And just you wait – Brussels are in my menu for the next week!

Веронике посвящается (Рус)

(лирическое отступление, скептикам не читать)

Характер человека говорят видно с рождения. По тебе видно сразу, что девченка ты талантливая и веселая, и своего не упустишь. Креатив родителей мультиплицируется в тебе многократно. И не важно, что еще непонятно на кого ты действительно похожа – скорее всего сама на себя.

Рости самостоятельной и смелой, красивой и строгой. Будь амбициозна и не бойся делать ошибки. Это полезно. Пой песни, танцуй, говори на разных языках, будь юридически грамотной и интеллектуально раскрепощенной, путешествуй и мечтай. И оставайся такой классной всегда.

Время летит быстро и при следующей нашей встрече ты будешь на процентов 50 больше. И на 200 процентов интереснее. И глаза наверное будут другого цвета. До встречи!

Таємниця (Укр)

У мене сезон української літератури. Після Лани Дяченків (Руслана снилася по ночах) настала черга Юрія Андруховича. Я просто в захваті від його останньої книги «Таємниця». Супер виклад, чудова мова, почуття гумору кльове. Плюс до всього цього, хоча ми не зовсім однолітки, мені було просто неймовірно цікаво читати його враження про події, які я добре пам’ятаю: похорони Брєжнєва, Чорнобиль, мітинги у Львові, незалежність, криза. До сих пір не можу забути розпач дівчинки, яка хворіє вдома на ангіну, а по скупому радянському телевізору три дні окрім похорон Ілліча і сумної музики немає ніц. О це була засада.

Але більш за все мене вразила абсолютна подібність поглядів на подорожі і взагалі переміщення у просторі. Я не письменник і не можу висловити свої думки так чітко і влучно. Однак Андрухович зробив це на сто відсотків – як з моєї голови взяв. Хоча не виключаю, що синдромом «задоволення від просто переміщення у просторі» страждає багато людей.

Отож дуже рекомендую! А я повертаюся до Ірени Роздобудько. До речі, також класно пише. У моїй валізі з України є ще остання нумерологічна книга Лариси Денисенко і ще один Андрухович, хоча більш раннього періоду.

«...Если б не эти проклятые пробки» (Rus)

Всем уши прожжужала в Киеве, но все-таки хочу продолжить тему. Киев стал невозможен. Город металла и покрышек – машины вытесняют людей. И дело не в том, что я против высоких темпов продажи новых автомобилей в Украине (50-60 тысяч ежемесячно). Я против отсутствия мысли и дествий, направленных на обустройство транспортной инфтраструктуры. Дороги те же, паркинги отсутствуют, а если присутствуют, то по дико спекулятивной цене.

Зато Леня во всю продолжает превращение Киева в «европейский город». После «изгнания торговцев из храма», то бишь выселения торговцев национальной символикой с Майдана, он превратил в парковки все более-менее значительные улицы города, включая Крещатик. Правда надо сильно потратить денег на перелеты, чтобы найти в «правильной Европе» образец Лениной модели.

Но хуже всего это свинское поведение большинства людей за рулем (Игорь, к тебе это не относится). Хотя каюсь, избалована вежливыми английскими водителями за последние пол года. Это же кошмар до какой степени люди не уважают ни себя, ни окружающих.

Поэтому принимая во внимание наш менталитет и явное отсутствие планов на масштабные инвестиции в дороги, я бы ввела драконовские меры – плата за проезд в центральную часть города и зашкаливающая стоимость парковки на центральных улицах (а не в паркингах!). Мне почему-то не верится, что выделенные полосы для общественного транспорта и автоматическая система светофоров помогут разрулить нынешнюю заторную ситуацию.

Простите за брюзжание...

I am back (Eng)

It was great but exhausting trip to motherland. What had to be holiday turned out into the busy schedule of meetings and social events. And still I didn’t do even half of what I planned in Kyiv.

But after the return to Newcastle on Sunday I can’t stop thinking what was exactly this ‘going back’. I am quite unnaturally split between two homes, two places where I feel safe and comfortable. Can’t even say whether it’s good or bad. Probably former. Extrapolating in the future if I continue moving across the space with the same dynamics in 20 years time I’ll have plenty of spots on this planet where I feel comfortable. Well, probably it’s exaggeration. Or impact of 5 airports in 4 days :-)

Anyway, I am back to UK. And almost immediately off to Poland. Exciting season of party conferences ahead! Stay with us :-)

Приезжайте к нам на свадьбу, в амбар... (Рус)

Народ, хочу поделиться с вами одним из наиболее ярких впечатлений в моей английской жизни. Я так думаю, что этот пост откроет серию под названием «великие заблуждения об Англии» или «а знаете ли вы?».

Так вот, на прошлых выходных мы были приглашены на свадьбу друга Данка в южном графстве Норфолк. Это была моя вторая английская свадьба, так что можно сказать ликбез уже был пройден. После долгих колебаний я решила обойтись без торжественной шляпы (правда ну очень хотелось). Все-таки средний возраст дам в шляпах составляет 50 лет. Так что я пока не спешу.

Ну так вот, как вы себе представляете достаточно богатую свадьбу на просторах нашей родины у пары, которая проживает в столице? Ну конечно праздник в Киеве, ресторан покруче, лимузин подлиннее, ЗАГC помоднее, а можно вообще церемонию на заказ, церковь побольше, 100-200 гостей и кольца с бриллиантами. Хотя бывают и исключения, то есть праздники в стиле "народное гулянье", которое особенно в моде среди киевлян после возрождения народно- патриотической моды и появления огромного кластера загородних ресторанов с простой "ностальгической" едой по сложным капиталистическим расценкам.

Про бриллианты я говорить не буду, поскольку кольца на этой свадьбе вблизи не видела. Поговорим про антураж. Так вот, в Англии представления о крутой свадьбе радикально противоположные – чем круче молодожены (а правильнее сказать их родители), тем более «деревенская» свадьба. И это на самом деле отображает более глобальную тенденцию в обществе – в деревне могут себе позволить жить только очень зажиточные люди (или фермеры, которых осталось раз, два и все...). Поскольку она, деревня, отличается от Лондона более живописными пейзажами и более высоким качеством жизни (типа воздух, лес за калиткой, большой сад и лошадки). А вот качество инфраструктуры везде одинаковое и когда открываеш кран на кухне или включаеш телевизор довольно сложно сказать где ты находишся - в деревне или в центре мегаполиса. Более того, для подавляющего большинства людей качество жизни в Лондоне является одним из наиболее неприглядных в стране. Кто бывал в Лондоне за пределами музеев и гостинниц, может подтвердить.

Мою вторую английскую свадьбу мы праздновали в огромном амбаре, который переделан специально под различные церемонии. На самом деле было очень круто – красиво оформлен, цветы, рояль, струнный квартет, свечи (плюс электричество), вкусная еда и широкий выбор напитков (бесплатно, что как оказалось, не всегда имеет место быть...). Единственная проблема – это найти этот амбар в широких английских полях. И хотя инструкция "как нас найти" была достаточно подробной, местный таксист все равно заблудился. Сараев, за которыми надо было поворачивать направо, и специальных решеток для коров, которые надо было переехать, было больше чем мы думали. И даже спутниковая система навигации в такой ситуации не помогла. Вот такие дела.

З днем народження, ненько! (Укр)

Так сталося, що дні народження ми святкуємо майже одночасно – я і Україна. Дрібниці, подумаєте ви, але не зовсім так. Бо сьогодні моїй Батьківщині виповнилося 16, однак я її у два рази старша. З одного боку пам’ятаю дуже добре, як все це сталося, з іншого боку сьогодні вручають паспорти тим, хто народився 24 серпня 1991 року. Дивне відчуття.

Мені здається ми мали незлий прогрес і є що відмітити за келихом вина (або чаркою горілки, кому як подобається). Минулого року мої успіхи сягнули космічних висот. Останній з них на минулому тижні – успішний теоретичний екзамен для отримання водійської ліцензії (можна подумати що фігня, однак в англійців все набагато жорсткіше, ніж в української ДАІ чи як вона тепер там називається). В України з успіхами не так все просто – вони понамішані із жахливими провалами і помилками. А чого ще очікувати від 16-річного підлітка? Так що треба їй допомагати і направляти, а також не забувати наголошувати на успіхах – підліткам це дуже потрібно для виховання відчуття самоповаги і впевненості у собі.

Так що вітаю тебе, Україно, із далекого англійського краю! Бажаю нам і з тобою всіляких гараздів і нових звершень у наступному році. І хоча через рік тобі офіційно можна буде вступати в шлюб, я сподіваюся ти сто разів подумаєш перш ніж зв’язувати себе такими обов’язками :-) І до скорої зустрічі.

Frozen tradition (Eng)

Today I had lovely ‘brain lunch’ with my colleagues. It means we just go for food in the nice place and discuss any new ideas, events, things in general which might have impact on our research. Pretty interesting and my brilliant idea! But it is not what made me to write this reflection today. It’s Pimm’s.

For those who doesn’t know what it is I will not explain – Wikipedia does it better. Admittedly it’s something you would expect people drink in Brighton, not in Newcastle. But day was sunny and we had a deal (free glass with the meal). I really liked it: cold, fruity, and lightly alcoholic (but this is wrong impression actually, I understood it 1 hour later) refreshing summer drink. I would call it English Sangria.

Having it made me to remember the day when I had it for the first time (and last time at the same time). It was exactly a year ago in my old office celebrating colleague’s birthday. I liked it then as well. But the memory of what I had with that made me shaking.

English friend of my colleague decided to cook Ukrainian borshch. Which is really nice idea and we really greeted it, though we never had soups in the office so the infrastructure for eating it was non-existent. Everything was ok until we found out (half way through eating) that she cooked it a week ago, before going to short trip to Southern Ukraine, and put it in the freezer. Normal stuff, any English person would say. Nonsense, any Ukrainian would tell you. But we ate it, quite courageously. The an hour after I and another colleague of mine were ill with food poisoning. Maybe coincidence, maybe not. But for a while I could not eat borshch or anything from the freezer.

I almost forgot the story, but today’s Pimm’s reminded me. I just though that probably it’s impossible to freeze the traditional Ukrainian food without damaging it. So, don’t try!

But today I didn’t have any soup. Feeling good so far!

Де той космос? (Укр)

Вчора зранку споживала звичайну порцію новин з батьківщини. Все те ж саме - дуже весело і дуже сумно одночасно. Коли мені особливо хочеться посміятися, то я читаю столичні новини, що надходять з мерії. Там і про овочевий героїзм мера, і про боротьбу із жахливими лотками на Майдані, що продають національну символіку (цікаво, він давно бував за кордоном окрім Канн або Москви – наші «етно-мерчандайзери» мало чим відрізняються від іспанських або англійських у людних туристичних місцях).

Однак більш за все мене захоплюють анти-іміграційні накази та ініціативи нашого підприємливого мера. Складається враження, що Лужков працює позаштатним радником Льоні, бо він просто марить характерною політикою «а ля кеппі». Нашого мера не залишить у спокої відчуття приналежності до «арійської» раси – статусу киянина. Добре, що матеріально він і його родина неображені і тому можуть насолоджуватися цим статусом по самі вуха. Так от, наш космічний мер воліє піднести статус киянина ще вище – шляхом жорсткого контролю приїжджих за допомогою карток. Або ще краще, шляхом заборони «іногороднім» дітям навчатися у Київських школах. І тут у мене виникає питання, як добре юридично обізнаний наш супер-євангелістичний муніципальний банкір. Чи не знає він, що інститут прописки скасовано і реєстрація сама по собі не має такої сильної «приписної» дії? І як відреагує на його космо-пропозицію столичний бізнес, який квітне і росте, зокрема, завдяки тим самим «ото понаєхало»? Не кажучи вже про правозахистників і представників Партії регіонів, які повинні просто волати про цей "наїзд" (уявляєте – відправити Регіони повним складом додому, на Донеччину! Хоча ні, Тараса з Ганною треба на Захід.)

Мені ці викрутаси нагадують минулорічну історію грузинських дітей в московських школах. Може не досить доречно, але мораль історії подібна. Нам би до Києва директора Ліберті Самі Чакрабарті... А може Глузмана буде достатньо?

От такий Льоня-космос...

Нажми на кнопку (Рус)

Сегодня я испытывала местную медицинскую систему. Нет, со здоровьем у меня все более-менее нормально, но решила кое-что проверить и все-таки посмотреть какие они, английские поликлиники.

Наша рядом с домом, всего-то 10 минут пешком. Маленькая и уютная. Но поразило меня не это. Впечатление такое, что ты попал в офис к юристу, а не к доктору. Все начинается с приемной: если ты записан на прием, то с тобой там никто разговаривать не будет. Просто подходишь к интерактивному экрану и нажимаешь несколько кнопок, типа привет, я на месте. Вместо кода - дата рождения. Клик, и они приветствуют мис Х в клинике. Потом садишся и смотришь на табло, именно через него тебя вызовут и укажут в какой кабинет проходить. Все через компьютеры, прямо как в банке или билетной кассе на вокзале. Вот такой технологический гумманизм.

Доктор тоже какой-то компьютерный, больше похож на нотариуса, ко мне не притронулся (в смысле осмотра) и пообещал назначить прием у специалиста по моей проблеме, месяца через два. У них очередь. При этом мне еще повезло, поскольку живу в относительной «глуши». В Лондоне к терапевту надо записываться за 2 недели. Вот такая бесплатная медицина.

Так что учусь нажимать на кнопки компьютеров не только на вокзалах и в банках, но и у докторов. Вот такая цивилизация. Хорошо все-таки, что я регулярно езжу в Киев и могу пойти к «нетехнологичесим врачам» :-)

Потоп... (Рус)

В то время, как большинство стран Европы переживают ужасную жару в комбинации с отключением электричества, лесными пожарами и человеческими смертями, Северная Европа решила байкотировать данную тенденцию. В частности в Англии мы переживаем небывало холодное и сырое лето. За последние 2 месяца в Ньюкасле не было практически ни одного дня без дождя, а температура редко поднималась выше 20 градусов. Все мои летние вещи так и лежат нераспакованными с тех пор как я вернулась из знойного майского Киева. И эта тенденция характерна для всей страны. Правда меня все утешают тем фактом, что это нехарактерная погода даже для Ньюкасла, и мне просто повезло в этом году. Но почему-то мне это не помогает!

Более того, дождей выпадает такое количество, что в разных регионах по очереди возникают огромные потопы. Прорывает дамбы, затапливает электростанции, в результате отключается электричество и пропадает вода в кране. Целые города находятся под водой, людей эвакуируют на лодках и вертолетах. Дороги перекрыты, поезда не ходят, самолеты не летают.

И если в начале июля эвакуировали наших соседей в Йоркшире (Шеффилд например накрыло большой волной), то на этой неделе настала очередь южан - под водой Оксфорд и огромные территории в прилегающих графствах. Мы ждали друга «с юга» на этой неделе, но он оказался отрезан в своем городке и коротает долгие вечера без света в английском пабе с веселой компанией. Вот такой английский рецепт, мне кажется неплохой.

Ужасно жалко, особенно когда на сайте bbc повесили фотографии дома и улицы моего коллеги из Оксфорда. К его дому можно добраться только как в Венеции – на гондоле. В результате он ночует у друзей и непонятно когда вернется домой. Также непонятно что будет с этим домом в долгосрочной перспективе.

Вот такие дела. Мой друг Славик написал мне вчера, что в Норвегии, где он проводит все лето, дела обстоят так же – дожди и холод. Вот такое нынче лето. И не верь после этого в глобальные изменения климата...

Viva the festival! (Eng)

As we say, better later than never. Approximately 12-15 years later than it should happen I went to the big rock festival (though there wasn’t any of those 15 years ago in the country I lived). It’s completely different thing if you compare it to the rock festival you go to in your home city between the office and having dinner with friends. We travelled especially for this event to another country, wonderful Poland. And not only that: I’ve got visa especially for going to it (though conference in Warsaw in September was another big stimulator).

It was Heineken Open’er in Gdynia (part of three-city along with Gdansk and Sopot) on a beutiful Baltic seaside. It’s happening every June in the same place for the last couple of years. It is quite big event (around 40 thousand people) on the military airbase near the town. Big names were not only big names, but excellent performers. I went there for Bjork, who was crazy as always and absolutely fantastic. To the big surprise of my husband I liked most of the stuff, among which was Block Party, the Roots, Groove Armada, Beastie Boys, Laurent Garnier. But we’ve missed Muse and we feel really sorry. Though there were several good reasons for that, the biggest of which is that it was pouring for several hours and the quantity of mud was approaching the level comparable with the one in Glastonbury a week before that. And finally Duncan was able to answer his own question he’s been asking me for months of living in Britain: ‘Why do we need the wellies?’ There was no better reason to imagine for them to be present in Gdynia that weekend…

Though we were not proper festival beasts since we didn’t camp. It was first time I’ve seen such a huge camping site with people coming from all around the Europe (we’ve seen many Ukrainians, Russians, Lithuanians, Brits, Germans, etc.). But I should admit I would never change our nice apartment in the beautiful area of Gdansk to the wet and small tent in the camp even if it’s super-fun. Especially when the weather is classically British, read cold and wet. But our dearest friend did it and I am really impressed by his labour (though, admittedly, he spent a couple of nights in our not-so-cool apartment). Happy man!!!

So, I am full of positive impressions, absolute hatred to the Heineken beer and love to Poles. They made really great event, and the level of actual organization was amazing. Plus our wonderful friends made our stay really special and to be remembered for a long time. Thank you!

Well, now I am at the stage of being gradually seduced by the idea of going to Glasto next year with our own tent! I am seriously thinking about it.

Сумно мені друже... (Укр)

Як це не важко, але я вже звикла до поганих новин в Україні. І щоразу як хтось із «сильних світу цього» викидає нового коника у Києві, мене сильно трясе і я кляну все на світі, але з часом заспокоююся, бо розумію, що це складний, але необхідний період випробовувань нації. Як каже мій чоловік, треба дати можливість іншій стороні «порулити кораблем» щоб зрозуміти на скільки вона незграбна і ні на що нездатна. А потім все ж таки обрати таку силу, яка зможе адекватно керувати Україною. Це і є справжня демократія.

Однак коли я думаю, що українські новини нестерпні, я звертаюся до польських. І тоді розумію, що в Україні не все вже й так погано. Польща, яка протягом останніх двох десятків років була (і є) для України зразком реформ і руху у напрямку до Європи, її неофіційним і досить непоганим адвокатом на міжнародній арені, другом і опорою у важкі часи, зараз перетворилася на країну, яка чимдалі загоняє себе у більш темний і незручний кут європейської сцени. Слухаючи новини не можу позбутися відчуття, що країна радше живе минулим, аніж майбутнім. Серед них багато історичних дискурсів у довоєнні і повоєнні часи, розповідей про те, скільки поляків було винищено ким і коли, чия це провина (звичайно не польська) і що прийшов час отримати компенсацію за минулі муки. Паралельно іде активне полювання на «червоних відьом», від якого страждають багато людей абсолютно непричетних до «комуністичних репресій». Звичайно не слід забувати своєї історії (як це часто робимо ми), однак займатися глибоким самоаналізом і шукати винних у всіх твоїх проблемах замість того, щоб вирішувати нагальні економічні і суспільні питання, є небезпечним.

Поляки звичайно мають право відстоювати свої інтереси в Європі і вимагати більше голосів у вирішенні комунітарних питань. Кому як не нації із 39-мільйонним населенням це робити. Однак питання полягає в тому, як це зробити таким чином, щоб не налаштувати проти себе всіх, включаючи друзів і тих, хто тобі співчуває. Відверте хамство і неподобство просто віштовхує від тебе всіх без винятку. Нинішня польська політична еліта вже прославилась своїм публічним антисемітизмом, гомофобією, ксенофобією і релігійним консерватизмом. Іноді відсутність почуття міри у «двійки» і «сімейної партії» просто вражає.

Не хочу применшувати економічні та культурні здобутки Польщі за останні роки – вони просто вражаючі. Минулого тижня (відремонтовані) вулиці Гданська приємо вітали нас охайністю і «європейськими» стандартами ритейлингу. Однак подорож поїздом з Бигості до Гданська відкрила менш приємні сторони життя країни, яка все ще далека від благополуччя і достатку. Ще багато треба зробити, а на це потрібно час і сили, які, на жаль, нині витрачаються на інші, більш деструктивні речі.

Іноді складається враження, що після реалізації «гранд проекту» по входженню до ЄС Польща просто не знайшла собі нових конкретних цілей – як жити і розвиватися всередині цього вожделенного Союзу, як відстоювати свої права і співіснувати з іншими 26-ма країнами. Отож вона нині розгублено шукає нові орієнтири у своїй зовнішній і внутрішній політиці. На жаль поки що вони виглядають непереконливо не лише для закордонних спостерігачів, але й для великої частини поляків (багато з них до речі мешкають в інших країнах і не мають поки що великого бажання повертатися).

Тому мене не дивує скаркастичний коментар мого варшавського друга на мій позитивний відгук про перебування у Польщі а я дійсно дуже люблю приїздити сюди Він відверто зазначив, що не поділяє мого захвату. І чомусь я його дуже добре розумію...

Собачьи бега (Рус)

На днях мы вместе с коллегами ходили на собачьи бега. Это достаточно распространенная в Англии забава и народ от этого просто тащится. Правда мы поехали на «стадион» в соседнем городе Сандерленд. Билеты нам каким-то чудом достались на шару. Плюс нам полагалось бесплатно бокал пива (ну я конечно же выбрала Newcastle brown ale) и порция местной экзотики – «пирог и горох». Ну пирог еще куда ни шло (типа наших беляшей, но другое тесто и форма другая), но горох меня убил...

Народ тоже был более чем интересный – типичные представители местного «среднего рабочего класса». Лица интеллектом особенно не обезображенные, все еле одетые (по местной традиции, как я уже писала), а если и одеты, то довольно одинаково. Все много пьют и курят. Короче представте себе день Киева (или день Независимости) на Майдане в 21:00 – обстановка и публика приблизительно такая же.

Я вот все думаю: что будут делать все эти заведения с 1 июля, когда в стране официально вступает в силу полный запрет на курение в общественных местах? Многие «мужские клубы» - наследие индустриалной Англии - уже объявили о скором закрытии, поскольку «клиент не созрел» к тусовке без табака.

Что касается собачих бегов, то если бы мы поехали туда просто вдвоем с Данком, то мы бы там себя чувствовали абсолютно не в своей тарелке. А так, с компанией похожих на тебя людей все не так уж страшно. К тому же сам процесс довольно интересный, даже для таких абсолютно неазартных людей как мы. Правда мы ничего не выграли, но зато не проиграли. Все деньги в конце «отбили», что очень приятно. Кстати, ставки очень скромные – можно начинать с 1 фунта (10 гривень), правда рассчитывать на большой выигрыш в такой ситуации наивно.

Наблюдая за фанатами собачих бегов, я не могла не сравнивать их с посетителями королевских скачек в Аскоте на этой неделе. И дело даже не в шляпах - контраст просто разительный. Так что кому что: кому собаки (подешевле), а кому лошади (очень подороже).

Welcome back to USSR! (Eng)

Couple of days ago I went for the meeting in the city council of Newcastle. This experience made me to recall the best examples of Soviet architecture and contemporary bureaucracy in Ukraine. I will begin with one interesting fact. The building of the city council which is called Civic Centre has a very picturesque nickname – Kremlin. And I can understand why.

The architecture of the building reminds us about the era of 60-80s when architects were wildly expressing their vision of the future in the concrete and glass. To be fair the building is not that horrible. But is reminded me several masterpieces back in Ukraine, especially impressive ‘Sovmin’ complex in Kharkiv. Actually central registry office in Kyiv where we had our wedding has many in common with it as well. Impressive territory around, traditional ‘prohodnaya’ (main entrance), long wide corridors with red carpets, wooden doors, same design of the reception and office of the mayor (actually of the chief executive of the council, but I will not go into detail of explaining the structure of the local government just yet!).

But most amazing that even the officials moving across the corridors reminded me of those I’ve seen in Lviv or Poltava oblast state administrations… I just don’t know – maybe the nature of the work has deep impact on your appearance regardless the country of residence?

The meeting with the officials proved that they have concerns and vision similar to those of their Ukrainian colleagues. Forget about open-mindedness, independence and strong expertise – welcome bureaucracy, stubbornness, ‘I know the best’ and ‘Oh God, what journalists will tell tomorrow’. Does it remind you anything? It does to me.

So, all in all I feel less and less alien here and the local government culture has important role to play in this assimilation. As well as architecture J

However there is one absolutely fantastic and exotic fact about this building – in the surrounding park lives big colony of rabbits! Actually they behave like squirrels or ducks in St. James park, but they are rabbits near the city council! My mum when saw them refused to believe that these are wild animals and believes that somebody must put them near the centre for some purpose (tourist attraction obviously). But in fact it’s true – they live there absolutely benevolently. Just cool! Maybe they like architecture?

Грінвіч (Укр)

Я нарешті задовольнила свою мрію дитинства – побувати у Королевській Грінвічській обсерваторії. Скільки разів я бувала в Лондоні, стільки разів я хотіла це зробити. Однак завжди щось ставало на заваді: не було часу, забагато роботи, забагато інших планів і це ніколи не потрапляло у «трійку пріоритетів», яка завжди зі мною. Однак на минулі вихідні ми це зробили.

Субота видалася сонячна і тепла, народу в містечку і парку було море. До речі, Грінвіч знаменитий не лише меридіаном і обсерваторією, але й морською академією, музеєм, парком і чудовим ринком. Сама обсерваторія знаходиться на пагорбі, з якого відкривається чудовий краєвид на східну частину міста, включаючи «собачий острів» (верфі Канарі) та Сіті. Це саме по собі дуже прикольно, оскільки місто досить «нерельєфне» і тому тут порівняно рідко зустрічаються панорамні точки із гарним краєвидом.

Однак все що було всередині обсерваторії вразило мене з двох боків: морем туристів, які створювали справжні корки при перегляді експозиції, і просто фантастичною експозицією. Вона однак досить технічна: порівняно невелике приміщення просто «тріщить по швах» від різноманітних приладів: астрономічних, навігаційних, хронометрів, електроніки. Звичайно все це дуже технічно і пояснення, хоча і орієнтовані на «широкого глядача», без сумніву були незрозумілі більшості відвідувачів. Однак вони цим не переймалися, оскільки головна річ у Грінвічі – це сфотографувалися на меридіані (одна нога тут, інша там) і написати друзям і рідним «я на нульовому»! Ми не зробили ні те, ні інше.

Однак вразило мене не це. Будучи географом і знаючи більшість речей про паралелі і меридіани, мене вразив ступінь викладу і історичного контексту речей, які до цього часу для мене були досить технічними. А прив’язка винаходів точного кишенькового годинника і детальної карти зоряного неба до комерційних потреб Ост-індської компанії і вцілому безпеки Британії на морях і океанах просто феноменальна. Факт існування «бізнесу по продажу часу» був для мене новим і справив враження. Справа в тому, що до кінця ХІХ століття годинники були не досить точними – і лише один єдиний в обсерваторії вказував правильний час. Тому раз на тиждень представник родини Белвілів (інноваторів цього бізнесу) відвідував годинникові майстерні та комерційні підприємства із годинником, налаштованим на Грінвічський. Звичайно не безкоштовно - от такий був бізнес...

Від самого початку до обсерваторії ставилися, як до важливого державного проекту, і тому започаткували офіційну посаду королівського астронома, яка існує до сьогоднішнього дня. До неї додавався будинок (маленький), грошове утримання (незначне навіть за сучасними стандартами) і двоє помічників (один з яких той самий пан Белвіл). Більш того, бюджет на обладнання був просто відсутній, тому людина мала придбати існуючі прилади та інструменти (або замовити виготовлення до цього неіснуючих) власним коштом. Тому факт «виносу» всього обладнання дружиною першого астронома після його смерті, яий спочатку мене шокував, пізніше видався не таким вже й нелогічним...

Побут у королівського астронома, який кожну безхмарну ніч проводив спостерігаючи за зоряним небом, був скромний, хоча гості були знамениті і талановиті. Як наприклад сер Ісаак Ньютон, який до речі під час одного з візитів тупо «поцупив» незавершений рукопис королівського астронома і опублікував його, оскільки навіть попередні результати були вкрай важливі для його досліджень. Останній просто оскаженів і викупив більшість копій, спаливши їх після цього. І яка, ви запитаєте, в біса інтелектуальна власність?

Три сестры (Рус)

Не зря говорят, что вдали от родины начинаешь делать вещи, которые всегда собираешся сделать дома, но никогда не хватает времени или не доходят руки. Иногда это тоже дорого стоит...

В субботу мы были в театре –русская антреприза играла «Три сестры» Чехова. Играли прекрасно, без лишней истерики, как это иногда случается с постановками Чехова. Артисты были не первые звезды, но и не последние. Нашему человеку наиболее знакомо имя Нелли Уваровой, которая якобы не родилась красивой. Я не смотрела ни одной серии (в то время я все еще жила в Киеве, так что иноземный фактор не в счет), поэтому могла наблюдать ее неискаженными сериалом глазами. Должна сказать, что она очень неплохая драмматическая актриса (играла младшую сестру Ирину). Среди других были Александр Феклистов (Вершинин), которого я очень люблю, Ирина Гринева (Маша), которая очень отличается от своих ролей в современных сериалах, и Игорь Ясулович (Ферапонт).

Мы получили массу удовольствия. Во многом благодаря тому, что были одними из немногих, кто не должен был постоянно смотреть на субтитры. Смеялись громко где надо (Ну типа «Боже, вот это факт. Бальзак венчался в Бердичеве» - и кто в Ньюкасле знает где этот Бердичев?), поэму привлекали внимание. Плюс возвращение к извечному вопросу "русской души", которую сложно понять, и любимому занятию русской интеллигенции - пофилософствовать.

На самом деле мы и хотели обратить на себя внимание, руководствуясь практическими соображениями – встретиться с кем-нибудь из «наших». План был такой – громко говорим по-русски в антракте и обязательно кого-нибудь «подцепим». Так и случилось, мы познакомились с москвичкой Инной, которая живет здесь уже год, будучи замужем за джорди. Мы приятно пообщались и узнали, что в нашем городе даже есть «центр постсоветской жизни» - магазин «Самовар». Там продается «наша еда», можно поесть «наши блюда» в мини-кафе, есть газета и регулярные мероприятия. Так что надо будет наведаться, хотя больших иллюзий я не испытываю. Народ разный бывает.

И еще один момент – сходить на русский спектакль в Ньюкасле стоит на порядок дешевле, чем в Киеве. Парадокс, но факт.

Вот такая была «русская» суббота. Может театр Франка когда-нибудь к нам заедет?

Family traditions (Eng)

I watched local news today. As you imagine in UK, as in any other country, it is not about Iraq, interest rate being increased or visit of the President/Prime Minister to the US. It’s about murder in the local town, children in nursery being introduced to the exotic animals (like lizards) or rap song about daffodils to attract youth to the local not quite inspiring resort. I can see the point of making the news really local and cozy. But there was a bit of more astonishment today.

There was a story from the local church covering wedding ceremony. It was performed by the priest (woman by the way – sorry, but I still can’t get used to this), with all prescribed ceremonies, so everything looked fine. Except that the bride and groom were both of age of five… I first thought it’s some kind of play in the primary school. But not, it was in the church indeed: with the vowels, rings, veil, top hat, guests and stuff. There was reception afterwards with the cake and first dance. No champagne though – what a blow!

For me it was very unusual situation. The logic behind was that the modern children in UK don’t go to church; don’t know what it is for; what are the ceremonies to be performed in it. In order to bring them closer to the traditions they did this little ‘performance’ so the kids would see all the things their parents and grandparents were obliged to participate in their childhood.

Good and wise idea. But the way it was done really shocked me. Maybe because I am from different country? Actually in Ukraine religion was prohibited for 70 years and we are really re-discovering it now (so majority of people might not know all the ceremonies and rules). However it is in the blood or something. I just recall my younger cousins in Lviv being present at weddings and funerals (as well as baptizing, first communion, etc.) since the early years (I was deprived from that living in the capital of Soviet Ukraine). So luckily enough they don’t need this kind of lessons at school. I think this is a good illustration of the difference between the family dynamics and philosophies in our two countries.

Though it was the marriage without consequences – only for one day. They didn’t go for a honey moon… They didn’t even like each other (usual question ‘Do you like girls?’ – ‘No’; ‘Do you like boys?’ – ‘No’). The fact is that these kids will have really big story to tell from their childhood in several years time :-)

Встреча с кумиром (Рус)

У вас бывало когда-нибудь чувство полного офигения при виде рядом с собой человека, идеи которого были для вас "ну самыми-самыми", и говорил он прямо в точку, и который является светочем в вашей сфере деятельности, и индекс цитируемости у него просто зашкаливает (это сравнение для таких же шибанутых "науковцев", как и я).

Наверное именно такое чувство бывает у фаната 50 cent, когда он пожимает ему руку, или у пацана, фанатеющего от Динамо (Милана, Челси), встретившего Шеву на трамвайной становке (трудно представить), или у политолога, живо интересуещегося периодом распада СССР, который оказался рядом с попивающим чаек Горбачевым на конеференции в Чаттам хаус...

Вот приблизительно такое я испытала сегодня. Не буду говорит, что я встретила Мадонну, которая заскочила в Ньюкасл, или принца Гарри, скрывающегося от прессы. Я встретила человека, имя которого подавляющему большинству людей ничего не скажет, но который является одним из наиболее ярких ученых в сфере моих научных интересов. И меня реально прошибло...

Не знаю почему. В жизни провела много времени в обществе не самых мелких и не самых глупых людей (от посла до футболиста). Но когда встречаеш индуктора идей, за которые боролся с закостневевшей академией наук на протяжении долгих лет написания диссертации, теории и концепции которого являются абсолютно доступными в формате базового учебника студентам всех развитых стран, кроме нашей (мы ведь развитые), - это совсем другое дело.

Кроме того, он хорошо знает людей, которых хорошо знаю я (я люблю тебя, Польша!), испытывает живой интерес к моей стране и проектам, которые я нынче стараюсь воплотить в жизнь в славном городе Ньюкасле. Вот это совершенно потрясающее чувство. При этом ему не за 70 и он не страдает манией величия.

Простите за эти излияния, но в жизни каждого человека бывают такие моменты. Одно меня радует (и это должно радовать вас) - блоги еще не появились в тот период, когда я посетила концерт Стинга в Киеве по цене 100 у.е. за билетик. Восторг сравним, но написала бы я наверное половину романа. Вот что кумиры творят с людьми.

Музеї втрачених можливостей (Укр)

Так сталося, що я люблю подорожувати. Байдуже де - в Україні, Англії, Європі, чи десь подалі. Сам процес руху в просторі мені подобається. Данк вважає, що це навіть занадто. Але справа не в моїй манії, а у речах, які людина робить коли подорожує: відвідує цікаві і пам’ятні місця, робить купу фоток або навіть відео, гуляє вулицями чи полями, купує сувеніри, які не знає куди потім притулити у своїй стандартній одно-, двох- чи трикімнатній квартирі (вибирайте кому що підходить), куштує місцеву їжу, дегустує місцеві напої, знайомиться з людьми, слухає музику. Мені подобається весь цей комплекс і відвідання музеїв зокрема (головне не переборщити, бо потім буває дуже погано J).

Я також люблю планувати свої подорожі і надаю перевагу детальним путівникам, які приємно почитати напередодні – щоб знати куди йти, а куди ні (хоча це не завжди допомагає – все одно треба бачити речі своїми очима, щоб вирішити, чи важливі вони для тебе, чи ні). У путівниках, якщо пощастить з видавництвом, є детальна інформація про музеї і пам’ятники, які варто відвідати. У путівниках про Україну, знову ж таки, якщо пощастить, теж можна багато цікавого почитати.

Але після цього етапу будь-які паралелі між українськими і зарубіжними музеями закінчуються. Музеї в розвинених країнах Європи, Америки та Азії зустрічають тебе великими «заманливими» рекламними постерами і прапорами, привітним персоналом, що володіє декількома мовами, іноді вони шокують високими цінами (або їх відсутністю), і приємно дивують різними брошурами, віртуальними гідами, музейним кафе і головне – музейним магазином. Там, після ознайомлення із експозицією, ти вільно можеш придбати репродукцію картини, яка тобі сподобалася, книгу по мистецтву, листівки, футболки, значки, сумки, ручки, інші приємні дрібниці, які так хочеться мати на згадку. Наприклад колокольчики, які я колекціоную.

В Україні музеї у більшості випадків (підкреслюю – не всі) зустрічають тебе подертими стінами, непривітними поглядами працівників, відсутністю будь-яких «безкоштовних» інформаційних листівок та мовним бар’єром, якщо тобі не пощастило народитися на території колишнього СРСР. На вході іноді буває пара-трійка релевантних публікацій. І все. Навіть якщо це один з найбільших музеїв країни, де зберігаються багатющі запаси творів мистецтва як вітчизняного, так і зарубіжного.

І все це на фоні тотального зубожіння, відсутності коштів на капітальний ремонт, квитків по ціні 5 гривень (1-2 гривні в більш віддалених куточках) і відсутності опалення взимку. Висновок такий – музеї не вміють себе подати, або прошу пробачення продати. Чому ми не використовуємо потенціал нації, яка погоджується платити за квиток в кіно 20-50 гривень і регулярно відвідує концерти і театральні вистави за ще більш радикальними цінами? Чим гірше візуальне мистецтво? Чим гірші музей історії, мистецтва або музей-садиба визначних людей?

ПиПитання просте і водночас складне. Я впевнена, що не мені одній приходять в голову такі думки:

• Чому в музеї Пирогова у Вінниці не зробити магазин-аптеку, де б продавалися ті ж самі трави та прості ліки (що не вимагають рецепту) під брендом «доктор Пирогов»?
• Чому лише в самому музеї Котляревського і більше ніде у Полтаві можна придбати чудові книжки і буклети, календарі і закладки з елементами славетної «Енеїди» (їх вже друкують, але наклад смішний)?
• Чому в етнографічному музеї Львова, де є чудова крамниця із сувенірами, куди я повертаюся щоразу коли буваю у місті, вона не належить самому музею? Я гадаю він отримує лише невелику орендну плату і ніякого «бренд шерінгу», пробачте за іноземний вираз.
• Чому місця типа Андріївського узвозу, який я дуже люблю, монополізували продаж будь-чого, пов’язаного із історією і культурою України, широким масам туристів і просто цікавим киянам (я не маю на увазі цінних речей, яким місце в антикварних салонах).
• Чому карту Кам’янця-Подільського я можу купити лише в центрі міста Кам’янець-Подільський?

А тому, що відсутнє поняття бізнесу в музейній справі. У нас все ще жива думка про те, що культура і мистецтво несумісні із прибутком і маркетингом. Меценати - єдина надія наших митців. Однак вони ігнорують головного мецената - звичайну людину.

Всім зрозуміло, що подібні справи вимагають інвестицій. Однак будь-яка справа цього потребує і воно того варте, якщо є попит. А попит вже є! Пройшли часи тотальної економії – народ виходить в світ. Він вже був у Парижі, Вашингтоні і Луксорі, його почала цікавити власна батьківщина. Після кіно, музеїв і боулінгу прийшла черга музеїв. Я так розумію, що на недавню виставку Айвазовського в Києві був аншлаг. А журнал «Афіша» нещодавно запропонував такий собі тур «бери друзей - иди в музей». Треба відвідати 10 музеїв Києва, знайти певні коди, сховані поміж експонатами, скласти їх разом і маєш шанс виграти приз. Чим не стимул? Цікаво, чи музеї щось від цього мають? Хоча наплив клієнтів це й так дуже добре.

В Англії найкрутіші аристократи із кров’ю блакитного як небо кольору не гребують перетворювати свої власні будинки на музеї на літній період – щоб і себе показати, і народ просвітити (на фото - замок Анік, вотчина герцогів Нортумберлендів). Вони зрозуміли, що титул і герб прибутку вже не приносять, і якщо у тебе не склалося із талантом і хваткою біржового брокера, не зробити собі мільйон-другий фунтів стерлінгів на шалених туристах це просто гріх.

А у нас роками сперечаються про те, що робити із замками Західної України. За цей час їх розносять по цеглинах на комори, а могли б бути чудовим місцем вивчення власної історії із прикладами і ілюстраціями. Хоча є й позитивні приклади – та ж Кам’янецька і Хотинська фортеці, Олеський замок. Серед сучасних музеїв мій улюблений це музей води в Києві (до речі його створення значною мірою профінансував уряд Данії).

Отож маємо чудові музеї із цілою купою невикористаних можливостей. Друзі, може зробимо бізнес?